Дилогія. Під тихими вербами.

Одного разу вiн був у городi на базарi i купив там двi старенькi, в поганеньких палiтурках книжки. Одна була менша i звалася «Роберт Оуен». Важко було ii розумiти, – Зiнько й тепер ще не все в iй розiбрав. Але оце вiн розiбрав добре: е така земля Англiя, а в тiй Англii на фабриках та на заводах робочому народовi дуже погано було жити; дак винявся такий чоловiк, Роберт Оуен, – вiн усе клопотався, щоб тим людям краще жити було, i всякого способу до того добирав, самого себе не жалiючи. І Зiньковi цей Роберт Оуен здався таким гарним чоловiком, трохи чи не святим: де ж таки – багатий пан мiг би собi сласно iсти й пити, хороше ходити, нi про що не дбавши, а вiн за вбогих людей так клопочеться! В книжцi був Оуенiв патрет.

Зiнько вийняв його звiдти, оддав завести в рямцi пiд скло i почепив на стiнi. Дививсь на його й думав: «От бач же, винявся там такий чоловiк, що за вбогих людей обстав. Чому ж у нас нема такого, щоб обставав за наших хлiборобiв та й позаводив серед iх кращi порядки?»

Друга книга була Зiньковi така зрозумiла, така зрозумiла, як ще нi одна в свiтi: кожне тобi словечко в iй Зiнько тямив, розумiв i почував, бо воно йому якось до душi, до серця промовляло.

Звалася та книга «Кобзар Тараса Шевченка», i як Зiнько читав ii, то так, мов батька рiдного чув або до пiснi, що кохана дiвчина спiвае, прислухався. Так гарно! І написано про такi простi речi i про простих людей, а гарно! Через те ж i гарно воно Зiньковi було, бо йому сподобалося, що про простих людей однаково, як i про панiв великих, говориться. І Зiнько так собi думав: «Велика душа в того чоловiка була, що цю книгу списав, бо вiн розiбрав, що й ми люди, та й каже про нас, як про людей».

І вiн вийняв з книги патрет Тарасiв Шевченкiв та й його почепив поруч з Оуеном у рямцях за склом. Дивлячись на його, згадував раз у раз усякi його щирi слова (знав з голови багато); а як згадае такi, як от:

Обнiмiте, брати моi,

Найменшого брата, —

Нехай мати усмiхнеться,

Заплакана мати! —

то йому аж сльози бринiли на очах.

Дух переймало йому й тодi, як читав:

Учiтеся, брати моi,

Учiтесь, читайте —

І чужого научайтесь,

И свого не цурайтесь.

Бо хто матiр забувае,

Того бог карае.

Спершу вiн не розумiв, до чого це тут матiр iзгадуеться, але далi, багато разiв прочитавши «Кобзаря», замалим не вивчивши його всього, думавши про його часто, таки зрозумiв.

І тодi сказав сам собi, що буде вiн поважати свою хату, не хоче вiдбиватися вiд своiх людей i буде вчитися.