Дилогія. Під тихими вербами.

Остап Колодiй, чепурний, високий, чорнявий чоловiк, – вiн родич Денисовi, чи то пак сват, бо за його брата Зiнька вiддав свою дочку Гаiнку (Гаiанiя ii охрещено, а це вже так по-простому стали звати). Думав Зiнька перенадити, на свiй бiк переняти, щоб вiн з iм у спiлцi був, – дак хiба ж того дурня навчиш? Через те Остап не любить Зiнька, а з Денисом родичаеться.

А Яхрем Рябченко… ну, це штучка! Вони були зовсiм у сварцi – Денис та Яхрем. Колись на Яхрема скрiзь подейкувано, що вiн крадене передержуе.

Дак, як узято в Сивашiв сало, Денис i намiгся, щоб потрушено Рябченка. Нiчого не знайдено, а ворожнеча промiж iх стала велика. Хто й зна, що б воно виникло з цього, та незабаром пiсля тiеi iсторii з салом Яхрем пiшов кудись на заробiтки… з рiк його не було, а тодi вернувся й грошей з собою принiс… та щось, кажуть, i не трохи… І зараз купив собi два надiли… Проминув iще рiк чи два, – аж гульк! – Яхрем узяв у глущкiвського пана триста десятин землi в посесiю. Як це так сталося, нiхто не мiг зрозумiти. Наймала ту землю в пана громада, наймали багатi люди, – не вiддав пан: бiльшоi цiни хотiв… А тi собi загнулись: пождеш, пане, пождеш та вiддаси й за нашу цiну! А Рябченко пiдскочив, щось там прикинув пановi та й узяв на себе. І де вiн грошей добув, щоб пановi третину наперед заплатити, дак нiхто й зрозумiти не мiг, – усi дивом великим iздивувались. От лее добув i взяв!.. І не дурно: сам не став хазяйнувати, а почав землю давати за грошi людям; а саме тодi земля зробилась дорога, – по два карбованцi бариша взяв на десятинi! Та як пiшов з того часу, то все йде та й iде вгору! Ого-го! Тепер вже нiхто й не згадуе про те, що колись баби плескали, мовбито вiн крадене передержуе! Де там! Тепер вiн Яхрем Семенович, багатир… скрiзь у кунпанii бувае… І з Денисом помирились. Чого iм сваритися? Що було, те минуло, а з сварки добра не буде, а в пригодi один одному вони можуть стати.

Дак отакi гостi сидiли в свiтлицi в Дениса Пилиповича Сивашенка за столом, повним усякоi страви.

Господиня, немолода жiнка, мовчки подавала на стiл страву, iнодi тiльки припрохуючи гостей призволитись; господар був гомiнкий, веселий, частував i припрохував залюбки. Це ж такi дорогi гостi! Не голота яка з Зiньковоi кумпанii, а поважнi кремезнi господарi, з ними хоч яке дiло робити можна – подужають! І грiшми-достатками вони – сила, i в громадi сила.