Дилогія. Під тихими вербами.

Тодi громада буде в такому кiльцi, що з його не буде ходу. Куди нi ступни – навкруги все iх земля буде. Тодi якi вони схочуть, такi й цiни на землю будуть – i за випас товару, i за роботу, i за все. Бо де ж тодi мужик вiзьме землi, як не в iх? Йому iншого ходу не буде. Тодi вже не посмiе нiхто галасувати в громадi. Робитиме громада, що вони звелять. Вони будуть тут пани. Ого-го! Попанували пани-помiщики, тепер ще треба й господам-хазяiнам попанувати!

– Ловка штука буде! – казав весело Копаниця. – Та це можна самими вiдбутками так зробити, що просто як панщина буде, та й годi! Ну й голова в тебе, Яхреме Семеновичу! Дай я тебе поцiлую!

Копаниця захопив лiвою рукою Рябченка за шию, нахилив до себе й почав цiлувати товстими масними губами.

– Голова! Голова! – загомонiли навкруг усi та й полiзли цiлуватися спершу з Рябченком, а тодi й самi промiж себе. Плечi штовхалися, червонi обличчя стулялися, ялозились одне об одне замащеними вусами й бородами, дихали одне на одне п'яним горiлчаним духом, що iм уже повна була вся свiтлиця.

– Дорога голова! – кричав кум Терешко. – Цiни нема!..

Потроху посiдали знову та й почали мiркувати, як воно буде. Їх тут семеро. Вавилов буде восьмий. Та чи пристане ж вiн? Це чоловiк чужий, захожий здалека москаль. Був колись за об'iждчика в одного пана, тодi за прикажчика, тодi за управителя, а там уже й свою земельку купив. Йому до диблян байдуже. А втiм, як роздуматься, то й не байдуже, бо i в його ж дибляни землю беруть… Помiркували туди й сюди: мабуть, пристане.

Вiсiм чоловiк – це буде товариство. Вони скинуться грiшми i за тi грошi наймуть Горянського землю. Хто скiльки грошей дасть, стiльки тому й землi буде. Можна хазяйнувати й гуртом, хоч краще кожному зокрема. А радитися про все гуртом i гуртом, так, як у громадi, справи рiшати… та й не про саму цю землю, а й про iншi: i за яку цiну вiддавати десятину, i яка цiна на наймитiв та на косарiв, i якi вiдбутки. І як i що робити в громадi, то й про це спершу в своему гуртi радитися…

Це все розказував iм Рябченко i додавав:

– Тодi нас нiхто не подужае… Одно тiльки… Хоч ми й гарно мiркуемо, та есть одна карлючка.

– А яка ж то? Кажи!

– Є один чоловiк такий, що може нам великоi шкоди наробити.

– Ой! А хто ж то? Ану, кажи! – почали питатися.

– Та хто ж? Дениса Пилиповича брат, Зiнько.

– Хi! Що б то вiн i зробив?

– Почне каламутити в громадi, почне коверзувати – може лиха наробити.

– Та вiн уже тепер притих, – озвався Сучок, – вiдколи оженився.