Дилогія. Під тихими вербами.

Наказали Остаповi торгуватися, спершу давати менше. А Денис казав, що занадто багато йому дають.

– Дарма, аби впiймати!

– А там скрутимо йому в'язи!

– Щоб не бришкав!..

– Нiхто тепер не бришкатиме!

– Прив'яжемо колодку свинi!

– А коли й з колодкою полiзе – по мордяцi!..

– По мордяцi! По мордяцi!..

І знов усi зареготалися, – так iм до вподоби був той жарт. Смiялися всмак, аж здоровi жовтi зуби поблискували серед щетинястих, умазаних у смалець вусiв та бороди.

ІІ

ЗІНЬКО

Зiнько Сивашенко йшов полем. Ішов не поспiшаючись, бо була недiля, а поробившися добре ввесь тиждень, любив у недiлю вiдпочити. І вiдпочивав справдi, йдучи нога за ногою, упиваючись ясно-сонячним весняним днем, не душним, бо живущий вiтрець розвiював духоту. Був кiнець весни, саме той, як i хлiб, i трава зростуть уже досить угору i блищать пiд сонячним промiнням свiжим зеленим кольором свого молодого соковитого тiла.

Зiнько зупинився, задивившись. Перед ним широко розляглись поля зеленi з буйними хлiбами. Вiтер гуляв по iх, бив по iх своiми мнякими невидимими крилами, дихав на них своiм запашним дужим диханням. Вiн грався з iми, вiн обнiмався з iми, а вони, веселi, радiснi, повнi молодоi сили, молодого життя, звивались пiд його обiймами, перекочувались моторними ясно- й темно-зеленими хвилями.

Хвилювало, хвилювало зеленее море. Утiкали хвилi од вiтру. Котилися, котилися не перестаючи, все бiжачи туди, в далеку далечину, аж де небо схиляеться до землi. Вони прибiгали до його, i плескали в його, i цiлували його. А воно смiялось до них широким, безмежним блакитним усмiхом, i той усмiх спадав на iх золотим дощем сонячним, несучи iм життя й силу.

А вiтер, веселий i дужий, шугав мiж блакитним небом i зеленим морем, i перекидався, i купався в просторах, i сповняв Зiньковi груди якоюсь дивною молодою силою. Дихали груди так широко, вiльно, i все тiло мiцне, як сталь, трепетало тiею силою, здригалося вiд одного могучего поривання кудись кинутися, щось зробити – щось велике, дуже i гарне-гарне!..