Вігілії

ВІГІЛІЇ XLІII

(Анабазис)

Ще коло, ще пустеля, й караван

У присмерку – з барханiв – ген – мiжрiччя,

Де гнiзда залишилися сорочi

І предки промовляють з домовин.

Найдальшi вiддалi – тi уздовж власних вен.

Найнезбагненнiшi – якнайпростiшi речi, —

Мости через провалля – без поруччя.

Камiння, луни, потiчок-ревун.

Що Арарат? – Драконами – дрiбницi.

Пiщина, що на всю потужнiсть пнеться,

Аби до свiтла боком притулитись

І зупинити смерти вентилятор.

Що вже – от-от – останнiй електрод.

І трудиться, хоча – намарне – труд.

ВІГІЛІЇ XLIV

Лиш рибнi голови, де вирував базар.

Ножi змiнили, вимiри й касети.

Будинки й вулицi прорiджено крiзь сито.

Всi вчинки пiтьмою виходять з амбразур.

На площi тишi довшае пузир.

Де ще дiдок дошукуеться сутi.

Найменший обрис – рясно, – як пульсатор.

І не брукiвка, а бруски озер.

Де з виводком – уздовж – блакитна квочка.

Заходять iншi вiрування й звички.

Й нiчна сторожа, що – олiю – в лямпу.

По спиляному походжа Олiмпу,

Де тiльки тiнi на водi вiд паль

Та човен, що – на той бiк – за обол.

ВІГІЛІЇ XLV

Долини духа спочивають в генах.

Ще образ сплющений не вигорнувся в смугу.

Речей поверхня тане, як засмага, —

Так диня тишi стигне в сновиганнi.

Ще не набрали почуття розгону,

Свiт видимий ще розмовля на мигах.

Є гiршi вiд поразок перемоги,

І свiтла найчорнiшi перегини.

Над дiйснiстю – димок вiд кантилени.

Одягнений, неначе в панцер, в луни.

Весь на межi, на всю тональнiсть кондор

Вiдлiчуе у присмерку секунди

(Годинник, що без гир i колiщат).

Буття? Чи кинений на полi бою щит?

ВІГІЛІЇ XLVI

Обличчя. Лiнiя. І за водою – слiд.

Найнепохитнiше – таке ламке й минуще.

На днi краплини – iснування днище.

Що, як полiп, в поцейбiк наросло.

Із неладу – рука, що – зерна й лад —

Крiзь заграви – на перехрестях – мощi.

І прапорець на пагорбi, що – нащось.

Усе велике, що таке – мале.

Плач. Голоси, хоч поруч – нi оселi.

Лиш смерть, що свiт, немов кiзяк, мусолить.

Сам тiльки звук – щербатий i гугнявий —

Вже без надсади, без прокльонiв, гнiву. —

Все – в лiйку, – поодинцi i гуртом. —

Й рiка, що рiнь у душу нагорта.

ВІГІЛІЇ XLVII

На днi вiкiв чекае Пенелопа, —

Пiщина пам’ятi, що – водянi бескиди.

І женихи, що чинять збитки й шкоду,

Й Аiда брама, котра замiсть шлюбу.

На астролябiю поклавши лапи.