Вігілії

Рух нiхто не стрима.

Не вимкнути – нi колii, нi струму,

Нi пам’ятi розпилений смарагд,

Де ще життя, – що – димом, – димарi.

ВІГІЛІЇ LIII

Буття? – Чи серед хаосу – боскет.

Де – ножицями – неосудний ледар?

Порожнiй пляж. Надтрухлi двi колоди.

В пiску гние – пiвмiсяця – i скат.

Повiтря – з плинних лусок – самоскид.

Який – над ямою – добiг до влади.

Надкришуються – всесвiти i люди.

Ковпак вiдлунь. І невiдчитний код

Черви, що пробуе свiдомiсть гризти.

Крiзь видиме – дедалi глибший розтин,

І переходи, i мости з вiскози, —

Кров, звiльнена вiд пристрастi i сказу,

І простiр, що на промiнь захолов.

Неначе хто кватирку прохилив

В безпростiрнiсть, що плаче немовлям.

ВІГІЛІЇ LV

Рожевi парасолi краплють з ринви.

Всiм з’явам- простiр – за едину пашу.

Та де-не-де – ще свiтловi папушi. —

Все зовнiшне пiшло на вiдмирання.

Ступати важко. Небо, як мурена,

Ковтае душу. Ледве блима пижмо.

Із каганцем – за iснуванням – пошук.

Де тлiн – в ботфортах – коней на поронi.

Стiна iз лялечок, обернених в мовчання.

Матерii i духа величини

Й трикутник зору – крiзь медузу нiби.

Бо видиме, що – невимовне – в набiр.

Немов пiсля потопу суховiй,

Вiдкрило в серцi жилу слухову.

ВІГІЛІЇ LVI

Життя дало – з розгону – заднiй хiд,

І не зiбрати навiть глею грудки.

Лиш пам’ятi шпичастi осередки

Із шибами, де навхрест – лепеха.

Вже прорiдився дiйсности штахет,

І серед плазми – духа самородки.

Рiвнини сну з жирафами, – що – рiдко —

Вглиб – жовте м’ясо з фiялкових хутр.

Самi димки. На нетривке – гонiння.

Назад – в ядро – розпочалось вгинання,

Де ще клiтин пручаеться додаток.

Останню форму – в невагоме здуто.

І по трикутниках – без веслярiв – вельбот.

Усесвiт, згорнений, чекае, як мольберт.

ВІГІЛІЇ LVII

Гонг-дзеркало. Самi стежини втрат.

Лише на обрii ще серце носить миро

У просвiтках мiж валунiв понурих,

Де жорна тлiну порожнечу труть.

В завулках пам’ятi – сiль вогникiв, – нiтрит

І ланцюги. Туга легеня моря.

Зi спинок свiтла, наче iз омарiв.

Приплив – прапращура – в пiску – портрет, —

Уламки водяноi епопеi, —

Й над ними мiсяць, як шматок папаi.

Згорнулась твердь. На дно пiшла ескадра.

Жменя свiдомости i зiр, – лiванськi кедри.

Де смерть – лозиною – отару поганя.

Гонг-дзеркало, як жерла двигунiв.

ВІГІЛІЇ LVIII

Життя спливло.