Подорож

незручно, – у мене ревматизм – моя нiша трохи протiкае, i пiсля того, як менi вiдiрвало руку при одному з повiтряних нападiв, я почуваю бiль саме в тому вiдiрваному шматку руки. Це сталося дуже давно, але я нiяк не вiдвикну. Правда, дивно?

– Це я намовив його гукнути тебе, – позiхнув над нiшею пiвень i повернувся до Д.

– Вiн набрид менi своiми iсторiями про ревматизм у вiдбитiй руцi – я дуже пiдозрiваю, що в нього нема нiякого ревматизму, що вiн це вигадав вiд нудьги, та й про вiдбиту руку менi щось не все ясно – я знаю його iсторii напам’ять, навiть з кiнця до початку.

Ревматизм його едина тема, яку вiн розповiдае на всi лади. Взимку це ще нiчого, але влiтку! Не бiйся, – заспокоiв пiвень Д., помiтивши, що той зиркае на святого, – вiн не може образитися, вiн святий. Мiй фах пускати милянi баньки. Я люблю всю нiч видувати iх, i тепер навеснi для цього саме найкраща пора, але потрiбне зосереджен ня, а вiн менi заважае. Як я люблю милянi баньки! Мiж iншим, так як я, нiхто не вмiе iх видувати. Не подумай, що я зарозумiлий. Щиро кажу – нi. Зрештою вистачае подивитися на пiвня, що стоiть на другому боцi собору i славиться пусканням баньок, щоб збагнути мое мистецтво. Вiн супроти мене нiщо, профан. Бо дiйсно лише я досконалий у цьому.

І вiн для наочности видув гiрлянди крокодилоподiбних, мушльоподiбних, круглих, видовжених, помаранчових, жовтих, червоних, чорних i срiблястих баньок.

– Ти маеш власного демона, – згадав пiвень – До побачення.

І вiн повернувся хвостом до Д.

– Д., – мовив святий, струшуючи з одягу милянi баньки, – ти маеш демона, отже ти тепер…

Вiн раптом забув, що хотiв сказати, махнув рукою й замовк.

На розi проiхав трамвай. Д. ще трохи постояв i пiшов, йому перехотiлося йти додому.

Уперше за все життя Д. почув себе iнакшим. Спинившись перед вiтриною, вiн обережно помацав пакунок з демоном. Демон був м’який i приемний. «Нi, – подумав Д., – я ще не хочу, щоб вiн говорив», – i рiшуче пiдiйшов до будинку, де мешкав. На дверях йому кинулися в вiчi металевi квiточки, набитi посерединi колом, на якi вiн ранiше не звертав уваги.

Д. подзвонив, дверi вiдчинилися, i вiн став пiдiйматися схiдцями вгору, коли дверi портьершi розтулилися, i син ii висунувся в щiлину й меланхолiйно зiдхнув:

– О, ви маете демона!

Д. зробив вигляд, що не почув, i прискорив кроки. Але тепер, як на команду, з усiх дверей висувалися сусiди, вигукуючи:

– Ви маете демона!

– І що коштував демон?

– Вiн приручений чи нi?

Д.