Подорож

здавалося, що вiн роками пiдiймаеться по сходах. Цi хами, що це iх обходило! Хами не вгавали.

– Се-се-се! – прошипiв Д., перекрививши обличчя й висунувши iм язика.

– Ага! – вирвалося з полегшенням у сусiдiв, i вони, заспокоенi й задоволенi, позачиняли за собою дверi.

На порозi Д. чекала жiнка. Вона помогла йому зняти пальто, i вiн аж пошкодував, що не взув калош, так йому забажалося iх зняти.

У кiмнатi дiти гралися кiшкою, що крутила хвостом i нявкала.

Д. поклав пакунок на стiл i сказав:

– Тепер ми маемо власного демона.

Дiти вiд захоплення розiрвали кiшку надвое i обидва шматки жбурнули пiд лiжко.

«Тепер я маю демона», думав Д. в лiжку, слухаючи, як сонно дихають дiти й жiнка, i не мiг заснути. Зародки настрою, що з’явилися в нього по дорозi додому, розросталися в важку первiсну радiсть. Радiсть ширила м’язи – Д. здавалося, що вiд неi аж тiло потрiскуе, як вiд електрики, – i починала крутитися голова.

Д. встав, накинув на себе халат, вийшов на балькон i, вдихнувши всiм тiлом повiтря, сам того не усвiдомлюючи, плеснув у долонi.

Його нiби вставили в важке чорне хвилювання. Вiн стояв, як в трансi, i навiть не вiдчував, що кров бризкае з пучок, дивився, як перед ним починають свiтитися дахи свiтлом, яке вiн колись дуже давно десь бачив, хоч i не мiг пригадати де. Бiля його нiг бризки крови перетворювалися на струмки.

На столi лежав демон, акуратно запакований в лискучий папiр i перев’язаний шнурком.

ВАЛІЗИ

– Хвилиночку, пане, пане! – просто на Д. бiгла огрядна людина.

 – Пане, я дарую вам цi валiзи!

І перш нiж Д. встиг зрозумiти, що сталося, товстун вже зник в однiй з найближчих вулиць. До нiг Д., невинно посмiхаючись, носii поставили з десяток величезних валiз.

Д. глянув на валiзи, на носiiв, пiдняв плечима повiтря й намiрився йти. Можливо, при iнших обставинах вiн iнакше поставився б до такого подарунку, але Д. поспiшав на побачення. Вiн вирiшив, що пора освiдчитися дiвчинi i що вiн сьогоднi це зробить, валiзи були йому нi до чого.

Носii пiдхопили валiзи й побiгли за Д.

Вiн зупинився.

– Менi не потрiбнi валiзи!

Носii переглянулися, похитали головами й при першому ж кроцi свого нового господаря послiдували за ним. Д. не мав нi часу, нi охоти сперечатися з ними, мовляв, вiдчепляться, коли не звертати на них уваги, i, не оглядаючись, прямував далi.

Була недiля, пригадав собi Д., побачивши, що в парк вийшло пiв мiста. На кожному деревi висiло по сонцю, кричали дикi качки i все дрiбне птаство.