Про військове мистецтво

Тому варто було б обрати середнiй шлях: люди приходять на службу не зовсiм добровiльно i не безумовно з примусу, а через свою повагу до князя, гнiву якого вони бояться бiльше, нiж кари.

Виходить поеднання примусовостi i доброi волi, яке не дасть розвинутися невдоволенню, що загрожуе небезпечними наслiдками. Я не кажу, що таке вiйсько непереможне, оскiльки римськi легiони бували розбитими безлiч разiв, так само як i вiйсько Ганнiбала. Взагалi нереально створити таке вiйсько, за непереможнiсть якого можна було б ручатися.

Вашi знавцi не повиннi судити про непридатнiсть мiлiцii через одну невдачу: бiй можна однаково програти i виграти, але головне – це усунути причини поразки.

Якщо почати дошукуватися цих причин, то неважко переконатися, що сила тут не в недолiках прийнятого у вас порядку, а в його недосконалостi; необхiдно, як я вже говорив, не засуджувати мiлiцiю, а виправляти ii; що треба робити – це я вам розкрию поступово.

Інший аргумент супротивникiв – це можливiсть захоплення влади военачальником.

Вiдповiдаю, що зброя в руках власних громадян або воiнiв, вручена iм в силу закону, нiколи ще не приносила шкоди; навпаки, вона завжди корисна, i цим шляхом можна краще охороняти чистоту державного ладу, нiж будь-яким iншим. Рим 400 рокiв жив вiльною державою i був озброений; в Спартi свобода трималася 800 рокiв; навпаки, у багатьох iнших державах, якi не спираються на власну збройну силу, свобода не зберiгалася навiть 40 рокiв.

Вiйсько потрiбне державi, i, якщо у неi немае своеi вiйськовоi сили, вона наймае чужинцiв, чужоземнi вiйська шкiдливiшi для загального блага, нiж своi, бо iх простiше пiдкупити i честолюбець швидше може на них спертися.

Здiйснити цi намiри йому тим легше, що гнобленi беззбройнi.

Крiм того, два ворога завжди страшнiшi для республiки, нiж один. Закликаючи чужоземну зброю, вона одночасно боiться i чужих солдатiв, i власних громадян. Що такий страх грунтовний, про це ви можете судити, згадавши мою розповiдь про Франческо Сфорца. Навпаки, коли республiка мае власне вiйсько, для неi страшне тiльки одне – владолюбство свого ж громадянина.

Нарештi, з усiх можливих доводiв я буду посилатися тiльки на один: думка, що жителi краiни виявляться нездатними захищати ii зброею, ще нiколи не приходила в голову жодному законодавцю республiки або царства. Венецiанцi заснували б нову всесвiтню монархiю, якби вони проявили в своему вiйськовому устроi таку ж державну мудрiсть, якою перейнятi iншi iхнi установи.