Пітер Пен

– Дивiться сюди, – сказав вiн благально, щойно Нена вийшла у ванну кiмнату. – Я просто подумав про гарненький жарт. Виллю своi лiки в миску Нени, i вона вип’е iх, вважаючи, що це молоко!

Рiдина була кольору молока, але дiти не зрозумiли сенсу гумору свого батька i тому дивилися на нього з докором, коли чоловiк виливав лiки в мисочку Нени.

– Як дотепно, – сказав вiн iз сумнiвом, та вони не посмiли викрити його, коли панi Дарлiнг i Нена повернулися.

– Нена – гарна собачка, – сказав вiн улесливо.

 – Я налив трiшечки молочка в твою миску, Нено.

Нена махнула хвостом, пiдбiгла до миски i почала хлебтати. Потiм вона глянула на пана Дарлiнга з докором, зовсiм не сердито. І показала господаревi велику сльозу, при виглядi якоi нам стае так шкода благородних собак, а потiм сховалася у своiй будi.

Пану Дарлiнгу було жахливо соромно за самого себе, але вiн не бажав здаватися.

У неприемнiй тишi панi Дарлiнг понюхала миску.

– О, Джордже, – сказала вона, – та це ж твоi лiки!

– Це був лише жарт, – сказав чоловiк iз гiркотою.

 – Немае жодного шансу розсмiшити когось у цьому будинку.

Вендi й далi гладила Нену.

– Ну, звiсно! – кричав вiн. – Розпещуй ii! А мене нiхто не приголубив. Та де там! Я ж лише годувальник, навiщо мене обнiмати – навiщо, навiщо, навiщо?

– Джордже, – благала панi Дарлiнг, – тихiше. Слуги можуть почути.

У них була лише Лiза, яку вона називала «слугами».

– Ну й нехай, – погодився чоловiк необачно. – Клич сюди хоч весь свiт.

Але я не дозволю цiй собацi панувати в нашiй дитячiй кiмнатi бiльше нi на мить.

Дiти заридали, Нена намагалася з ним помиритися, але чоловiк вiдiгнав собаку вiд себе. Вiн знову вiдчув себе справжнiм чоловiком.

– У двiр, у двiр! – кричав вiн. – Твое мiсце – на подвiр’i, i там я посаджу тебе на ланцюг.

– Джордже, Джордже, – прошепотiла панi Дарлiнг, – згадай, що я тобi розповiдала про того хлопчика.

На жаль, вiн нiчого не хотiв слухати. Бо був переповнений намiрами нарештi всiм показати, хто вдома господар.

Коли вiн наказав Ненi вилiзти з буди, та не послухалася. Тодi чоловiк поманив ii солоденькими словами, i коли собака вилiзла, схопив ii i поволiк геть iз дитячоi кiмнати. Вiн жахливо соромився того, що коiть, але все одно не вiдступав. Це все було через його занадто лагiдну вдачу, яка жадала, щоб його поважали. Прив’язавши собаку на задньому дворi, нещасний батько повернувся i сiв у коридорi зi сльозами на очах.