Пітер Пен

 – І якщо навiть ми самi навчимося добувати iжу, поглянь, як незграбно ми ще лiтаемо: вiчно натикаемося на хмари, якщо Пiтера немае поруч.

Вони справдi весь час натикалися на хмари. Та тепер вони могли лiтати вiльно, хоча, як i ранiше, заробляли собi синцi та гулi. Але якби вони побачили хмару перед собою, тим бiльше намагалися б уникнути ii, то реальнiше, нiж зазвичай, могли б врiзатися в неi. Якби Нена була з ними, то вже давно б натягла пов’язку на кругле чоло Майкла.

Пiтер iнодi вiдлiтав вiд них, i тодi дiти почувалися зовсiм самотньо.

Вiн мiг летiти набагато швидше за дiтей, раптово мiг зникнути з очей, аби поринути в якусь пригоду, до якоi iм було зась. Вiн мiг спуститися, регочучи вiд чогось дуже смiшного, балакав iз зiронькою, але потiм забував, що це було. Іншого разу вiн вигадував такi надзвичайнi забави з русалками, а потiм нiчого не пам’ятав. Це трохи дратувало дiтей, якi нiколи ранiше не бачили русалок.

«Якщо вiн так швидко забув про них, – зауважила на це Вендi, – то як ми можемо сподiватися, що вiн пам’ятатиме нас?»

І справдi, коли вiн повертався, то не пам’ятав iх, ну, не дуже добре пам’ятав.

Вендi була впевнена в цьому. Вона бачила, як здогад з’являеться в очах хлопчика, коли вiн намагався повiдомити iм час дня i вiдлетiти знову. Якось вона навiть була змушена назвати свое iм’я.

– Я – Вендi, – сказала дiвчинка схвильовано.

Пiтер дуже знiяковiв i попросив вибачення:

– Обiцяю, Вендi, – прошепотiв вiн, – якщо тобi здасться, що я тебе забув, тiльки скажи: «Я – Вендi», i я вiдразу ж згадаю.

Звiсно, все це було дуже тривожно. Однак щоб загладити свою провину, Пiтер показав друзям, як лежати долiлиць на сильному вiтрi, що зустрiчався на iхньому шляху, i це було таке нове вiдчуття, що дiти намагалися повторити цю дiю кiлька разiв i виявили, що вони могли спати таким чином дуже безпечно. Насправдi вони б спали ще довше, але Пiтер швидко втомлювався вiд сну, й уже незабаром чувся його плаксивий голос ватажка:

– Зупинка! Виходимо тут.

Так iз дрiбними сварками, але загалом без проблем, вони наближалися до Нiколандii. Пiсля багатьох мiсяцiв мандрiвники таки дiсталися туди, бiльше того, вони летiли навпростець весь час, i може статися, що через Пiтера або Тiнк острiв сам шукав iх. Тiльки таким чином i можна було досягти його чарiвних берегiв.

– Онде вiн, – повiдомив Пiтер буденно.

– Де? Де?

– Там, куди показують всi стрiлочки.

Конец ознакомительного фрагмента.