Аліса в Дивокраї

Алiса вiдчула, що зовсiм клюе носом, i вже почала снити про те, як походжае з Дiною, тримаючи ii за лапку, i запитуе кицю дуже настирливо: «А тепер, Дiно, скажи менi, будь ласка, правду: ти коли-небудь iла власних блiх?», як раптом – гец! гуп! – вона гепнулася на купу гiлляччя та сухого листя, й падiння нарештi закiнчилося.

Алiса анiтрохи не забилася й уже наступноi митi зiрвалася на ноги; вона поглянула вгору, але там було темно, хоч око вибери; попереду неi знову був довгий коридор, i в його глибинi ще виднiв Кролик, який чимдуж шкварив геть.

Не можна було гаяти нi секунди, й Алiса полопотiла за ним швидко, як вiтер, – i саме вчасно, щоби почути, як Кролик буркотить, повертаючи за рiг:

– Ох, моi вушка, моi вусики, вже так пiзно, так пiзно!

Огинаючи рiг, Алiса мало не наступала тваринцi на п’яти, проте коли вискочила з-за повороту, нiякого Кролика вже не було; вона опинилася в довгiй низенькiй залi, освiтленiй численними лампами, що звисали зi стелi.

В залу звiдусiль виходили дверi, та, на жаль, геть усi замкненi; пройшовши вздовж одного, а тодi й уздовж другого боку та поторсавши кожнi, Алiса похнюплено почовгала серединою кiмнати, ламаючи собi голову, як же iй взагалi звiдси вибратися.

Несподiвано вона побачила бiля себе маленький столик на трьох нiжках, всуцiль зроблений зi скла; на ньому не було нiчого, окрiм крихiтного золотого ключика, й Алiсi одразу ж спало на думку, що вiн може бути вiд якихось дверей у цiй залi. Та ба! Чи то замки виявилися завеликi, чи то ключик замалий, та, хоч би як там було, жоднi дверi ним не вiдчинялися.

Проте, обходячи залу вдруге, Алiса наскочила на фiраночку, яка запинала щось унизу над пiдлогою i яку вона спершу не помiтила, й за тiеi завiскою знайшлися маленькi дверцята з п’ятнадцять дюймiв[5 - Дюйм – мiра довжини, що дорiвнюе] заввишки. Вона встромила крихiтний золотий ключик у замкову шпарину, й, на ii превелику втiху, вiн пiдiйшов!

Алiса прочинила дверцята й побачила, що вони ведуть до малесенького коридорчика, не бiльшого за пацючу нору; дiвчинка опустилася на колiна й крiзь цей коридор угледiла найпишнiший сад, який лишень можна собi уявити.

Як же палко iй праглося вибратися з похмуроi зали й поблукати помiж цих барвистих квiтникiв та свiжих фонтанiв! Але в дверi навiть ii голова не пролазила. «А бодай би голова i пролiзла, – подумала бiдолашна Алiса, – то що за користь була б менi з неi без плечей.