Аліса в Дивокраї

 – Певно, я маю наближатися до центру Землi. Так, помiркуймо: здаеться, це мусить бути десь чотири тисячi миль углибину… (бо ж, розумiете, Алiса вивчила кiлька таких цiкавинок на уроках у класi, i хоч тепер була НЕ НАДТО добра можливiсть похизуватися знаннями, позаяк бракувало слухачiв, зате можна було повправлятися у повтореннi)…так, вiдстань начебто правильна… але ж цiкаво, на якiй я широтi та довготi? (Алiса зеленого поняття не мала, що таке широта чи довгота, проте вважала, що такi гарнi й величнi слова не грiх i вимовити зайвий раз.)

Невдовзi вона знову заговорила:

– Ото буде дивина, якщо я пролечу просто КРІЗЬ Землю! Певно, весело буде вискочити помiж людей, що ходять догори дригом! Антипати, чи як iх… (зараз Алiса навiть порадiла, що НІХТО ii не чуе, бо слово звучало якось не зовсiм правильно[3 - Алiса, ясна рiч, намагаеться згадати слово «антиподи» – тобто мешканцi дiаметрально протилежноi точки земноi кулi.])…та менi доведеться запитати в них, що то за краiна, до речi. Прошу панi, це Нова Зеландiя чи Австралiя? (Й Алiса спробувала зробити кнiксен… Тiльки уявiть собi, що то за кнiксен, коли перевертом летиш у повiтрi! Думаете, ви б упоралися?) Ще подумае через цi розпитування, що я – якась мала невiгласка! Нi, питати не годиться: може, побачу десь напис.

Униз, униз, униз. Робити було нiчого, тож Алiса невдовзi знову почала говорити:

– Дiна дуже сумуватиме за мною цього вечора, ще б пак! (Дiною звали кiшку.) Сподiваюся, вони не забудуть поставити iй тарiлочку з молоком пiд час вечiрнього чаю[4 - Вечiрнiй чай (tea-time) – традицiйне для англiйцiв чаювання о 17.00, що увiйшло в традицiю саме за часiв королеви Вiкторii, за яких вiдбулися й Алiсинi пригоди.]? Моя люба Дiно! Як би я хотiла, щоби ти була тут, зi мною. Щоправда, в повiтрi зовсiм немае мишей, тому не знаю, що би ти, бiднесенька, iла, – хiба що власних блiшок. Хоча не впевнена, чи смакують кiшкам блiшки?

І тут Алiса почала потроху дрiмати та сонним голосом усе повторювала: «Чи смакують кiшкам блiшки? Чи смакують кiшкам блiшки?» й iнколи: «Чи смакують блiшкам кiшки?», бо ж, погодьтеся, оскiльки вона не знала точноi вiдповiдi на жодне iз цих запитань, то було не так i важливо, як саме вони звучали.