Аліса в Задзеркаллі

Так само вона пропливла через передпокiй i вилетiла б у той самий спосiб геть крiзь дверi, якби не вхопилася за одвiрок. Алiсi вже почало трохи паморочитися в головi вiд цього плавання в повiтрi, тож iй було навiть приемно вiдчути, що вона знову йде ногами по землi, як годиться.

Роздiл II

Сад живих квiтiв

Я б роздивилася садок значно краще, – сказала до себе Алiса, – якби могла забратися на отой пагорб; а ось i стежка, яка веде просто до нього… хоча нi, зовсiм не веде… (це було сказано пiсля того, як стежка протягом кiлькох ярдiв декiлька разiв повернула пiд гострими кутами)…але здаеться, зрештою таки веде.

Але як же дивно вона крутить! Це просто штопор якийсь, а не стежка! Що ж, ОЦЕЙ поворот уже приводить на пагорб, по-моему… нi, не приводить! Вiн приводить прямiсiнько назад до будинку! Що ж, спробую пiти iншим шляхом.

Так вона i зробила: блукала й угору, й униз, вибирала один поворот за iншим, але весь час знов опинялася бiля будинку, як i ранiше.

Бiльше того, одного разу, повернувши за рiг дещо стрiмкiше, нiж звичайно, вона просто налетiла на стiну, бо не встигла зупинитися.

– Навiть нiчого не кажи, – сказала Алiса, дивлячись на будинок та вдаючи, що вiн iз нею сперечаеться. – Я НЕ збираюся заходити назад. Я знаю, що тодi б я знову пройшла крiзь Дзеркало… до своеi староi кiмнати… i кiнець усiм моiм пригодам!

Отож, непохитно повернувшись до будинку спиною, вона ще раз вирушила стежкою, твердо вирiшивши рухатися просто вперед, поки не дiстанеться пагорба.

Кiлька хвилин усе йшло добре, i Алiса вже проказала: «Цього разу я справдi ЗРОБЛЮ це…», коли дорiжка раптом перекрутилася i вся здригнулася (так Алiса змальовувала це пiзнiше), й за мить дiвчинка вже заходила в дверi будинку.

– О, який жах! – закричала вона. – Ще нiколи не бачила будинку, який би отак плутався пiд ногами! Нiколи!

Хай там як, а пагорб i досi стояв собi перед очима, тож робити було нiчого, крiм як почати все з початку.

За цим разом вона дiйшла до великоi клумби з бордюром iз маргариток та розлогим дубом посерединi.

– О, Тигрова Лiлее, – сказала Алiса до однiеi квiтки, яка грацiйно погойдувалася од вiтру, – як би менi ХОТІЛОСЯ, щоб ти могла розмовляти!

– Ми можемо розмовляти, – вiдповiла Тигрова Лiлея, – коли поруч е хтось, вартий розмови.

Алiса була така приголомшена, що десь iз хвилину не могла говорити: в неi аж подих забило.