Аліса в Задзеркаллі

 – Щось на зразок хатинок, iз яких зняли дахи й приробили стеблини. А яку кiлькiсть меду мусять вони давати! Думаю, зараз я спущусь униз i… нi, ПОКИ не спущусь, – продовжила вона, шукаючи пристойне виправдання для своеi раптовоi нерiшучостi. – Певно, не варто йти помiж них, не прихопивши гарненьку довгу галузку, аби iх вiдганяти… А як весело буде, коли мене запитають, чи сподобалася менi моя прогулянка. Я тодi скажу: “О, вона мене чимало потiшила, – тут Алiса стрiпнула головою на свiй улюблений манер, – от тiльки в повiтрi висiла пилюга, було дуже спекотно й так докучали слони!”»

– Думаю, я спущуся iншою дорогою, – сказала вона пiсля паузи, – i, може, навiдаю слонiв трохи пiзнiше.

З цiею вiдмовкою вона збiгла з пагорба й перестрибнула через перший iз шести маленьких потiчкiв.

* * *

– Квитки, будь ласка, – сказав Провiдник, засуваючи голову крiзь вiкно.

Наступноi ж митi всi витягли квитки: вони були розмiром iз самих пасажирiв i трохи не переповнили вагон.

– Нумо, нумо! Покажи свiй квиток, дитино! – продовжив Провiдник, люто зиркаючи на Алiсу. І сила-силенна голосiв дружно сказала («Наче хоровий приспiв у пiснi», – подумалося Алiсi):

– Не змушуй його чекати, дитино! О, його час коштуе тисячу фунтiв за хвильку!

– Боюся, у мене немае квитка, – зляканим тоном мовила Алiса, – там, звiдки я з’явилася, не було каси.

І знову хор голосiв продовжив:

– Там, звiдки вона з’явилася, для каси не було мiсця.

– Не треба виправдовуватися, – сказав Провiдник, – тобi слiд було купити квиток у машинiста.

І ще раз хор голосiв продовжив так:

– Це чоловiк, що веде потяг. О, тiльки один дим iз труби паротяга коштуе тисячу фунтiв за клубок!

Алiса подумала про себе: «Який сенс iз ними говорити?» Цього разу голоси не приедналися, бо вона нiчого не сказала, але, на ii превеликий подив, усi вони ПОДУМАЛИ хором (сподiваюся, ви розумiете, що таке «ДУМАТИ ХОРОМ», бо Я маю зiзнатися, що геть не тямлю): «Краще взагалi нiчого не кажи.

«Менi сьогоднi насниться ця тисяча фунтiв, iй-богу насниться!» – подумала Алiса.

Весь цей час Провiдник дивився на неi, спершу крiзь телескоп, потiм крiзь мiкроскоп, а згодом – крiзь театральний бiнокль. Зрештою вiн сказав:

– Ти iдеш не в той бiк, – зачинив вiкно i пiшов.