Пані Боварі

Ця присвята передуе лише першому окремому виданню роману. В журнальному варiантi твiр був присвячений французькому письменниковi-романтику, друговi юностi Флобера Луi Буйле (1828–1869).],

членовi паризькоi колегii адвокатiв,

колишньому головi Нацiональних зборiв,

колишньому мiнiстровi внутрiшнiх справ

Дорогий i славетний друже!

Дозвольте менi поставити ваше iм'я на початку цiеi книги, у присвятi, бо ж не кому iншому, як вам, завдячую я в першу чергу ii опублiкування. Ставши предметом вашого блискучого захисту, мiй твiр для мене самого набув якоiсь новоi, особливоi ваги.

Приймiть же тут данину моеi вдячностi; яка б велика вона не була, iй нiколи не зрiвнятися з вашим красномовством i вашою вiдданою дружбою.

    Гюстав Флобер

    Париж, 12 квiтня 1857 р.

Частина перша

І

Ми сидiли за уроками, коли ввiйшов директор, а за ним новачок, одягнений не по формi, та служник, що нiс велику парту. Хто був задрiмав, враз прокинувся, i всi схопилися на ноги, нiби щойно вiдiрвавшись вiд занять.

Директор зробив нам знак сiдати i, звертаючись до вихователя, сказав пiвголосом:

– Ось вам новий учень, пане Роже. Вiн вступае до п’ятого класу, але, якщо виправдае себе добрим навчанням i поведiнкою, перейде до старшого, де йому належить бути за вiком.

Новачка посадили в кутку пiд дверима, i роздивитися його було не так просто. Це був сiльський хлопчина рокiв п’ятнадцяти i на зрiст вищий од нас усiх. Волосся в нього було пiдстрижене в кружок, як у сiльського паламарчука, сам вiн мав вигляд якийсь серйозний i воднораз дуже збентежений.

Зелена сукняна куртка з чорними гудзиками була тiснувата йому пiд пахвами, хоч хлопець i не був плечистий. З закарвашiв висувалися червонi руки, незвиклi до рукавичок. Штани жовтуватого кольору були високо пiдсмикнутi на пiдтяжках, i з-пiд них виглядали синi панчохи. На ногах були пiдбитi гвiздками, погано вичищенi грубi черевики.

Почали питати уроки.

Новачок слухав усi вiдповiдi з напруженою увагою, неначе проповiдь у церквi, не наважуючись навiть спертись на лiкоть чи закинути ногу на ногу. Коли о другiй годинi продзеленчав дзвоник, вихователь мусив нагадати йому стати з нами в пари.

У нас було заведено, заходячи до класу, кидати кашкети на пiдлогу, щоб рукам було вiльнiше, причому найбiльш «класним» вважалося пошпурити кашкета ще з порога попiд лавами аж до стiни, збиваючи густу пилюку.