Пані Боварі

Тут слiд вказати, окрiм своерiдного характеру письменника, ще на одну серйозну причину такого усамiтненого способу життя – на його хворобу, епiлепсiю. Перший ii сильний приступ стався 1844 року, коли вiн впав як пiдкошений, заюшений кров’ю; далi приступи почали часто повторюватися. Тодi ж Флобер дав собi слово не одружуватися, щоб не обтяжувати сiм’ю своею хворобою. Бiля нього незмiнно залишалася мати, а також племiнниця, iх пов’язували теплi й нiжнi почуття.

За життя вiн здiйснив лише двi вiддаленi подорожi: в 1849– 1851 роках подорожував по Близькому Сходу, вiдвiдав Сирiю, Палестину й Єгипет, а в 1859 роцi побував у Пiвнiчнiй Африцi, на руiнах Карфагена, що було пов’язано з роботою над iсторичним романом «Саламбо». Час вiд часу Флобер наiздив у Париж, де займався лiтературними справами, зустрiчався з друзями, вiдвiдував театри. В 70-х роках вiн був учасником знаменитих «обiдiв п’яти» в Парижi – п’яти видатних письменникiв: Г. Флобера, Е. Гонкура, Е. Золя, А. Доде й І. Тургенева. Пiд час цих обiдiв вони обмiнювалися думками на рiзнi теми, обговорювали твори й фрагменти з них, дiлилися творчими задумами.

Невелика рента, залишена батьком, дозволила Флоберу займатися лiтературною творчiстю, не турбуючись про заробiток на хлiб насущний. Вiн був справжнiм подвижником лiтератури, жив нею, служив iй вiрно й самовiддано все життя. Стали майже легендою самовимогливiсть Флобера-митця, його ненависть до будь-якоi фальшi й пiдробок у мистецтвi. Г. де Мопассан, лiтературний учень Флобера в прямому значеннi слова, так згадуе уроки й вимоги свого наставника: «Яка б не була рiч, про яку ви заговорили, е тiльки один iменник, щоб назвати ii, тiльки одне дiеслово, щоб передати ii дiю, i тiльки один прикметник, щоб ii означити. І треба шукати до того часу, доки не будуть знайденi цей iменник, це дiеслово i цей прикметник, i нiколи не слiд задовольнятися приблизним, нiколи не слiд вдаватися до пiдробок, навiть вдалих, до мовних фокусiв, щоб уникнути труднощiв».

Свiй творчий шлях Флобер розпочав як романтик, його рання творчiсть розвивалася в рiчищi «несамовитоi романтики» течii пiзнього французького романтизму, що поширилася в 20–30-i роки. В ii основi – неприйняття стабiльного буржуазного суспiльства з його ситим i вульгарним достатком, протест проти заснованого на ньому «оптимiстичного свiтогляду», пiдтримуваного офiцiйними колами.