Пані Боварі

Несамовитi романтики прагнули «вивернути свiт навиворiт», показати приховану страхiтливiсть i потворнiсть того, що вiдбуваеться повсякчас i сприймаеться як належне. Все ж нелюдське й жахливе, що автори готичних романiв другоi половини XVIII столiття знаходили в середньовiччi, «несамовитi романтики» переносили в сучаснiсть, в буржуазну повсякденнiсть. В противагу благополучному оптимiзму суспiльства вони сповiдували найпохмурiший песимiзм.

Молодий Флобер був весь у полонi цього «несамовитого» умонастрою, ним пройнятi його повiстi, драми й оповiдання другоi половини 30-х i першоi половини 40-х рокiв. Вже назви деяких iз них засвiдчують iх належнiсть до «несамовитого романтизму» («Танок смертi», «Мрii в пеклi», «Записки безумця» та iншi). Так у «Танку смертi» iсторiя зображаеться як нескiнченнiсть людських страждань, яку переможець-Сатана демонструе Христу, котрий плаче, дивлячись на цi страждання. Коли ж Сатана запитуе у Історii, що вона може йому заперечити, та вiдповiдае: «Нiчого, Сатано, бо ти заповнюеш мене всю, я постiйно вiдчуваю на собi твоi кiгтi, що впиваються в мене i заливають мiй шлях кров’ю».

В другiй половинi 40-х рокiв Флобер поступово вiдходить вiд несамовитого романтизму, вiдчуваеться його перехiд на принципово iншi естетико-художнi позицii – позицii реалiзму, але реалiзму iншого типу, нiж бальзакiвський. Завершуеться цей процес на початку 50-х рокiв, пiсля повернення письменника зi згадуваноi подорожi по Близькому Сходу. У вереснi 1851 року розпочинаеться робота над романом «Панi Боварi», твором, який знаменував новий стан не тiльки його творчоi бiографii, а й розвитку французькоi лiтератури.

Проте це зовсiм не означае, що з романтизмом було повнiстю покiнчено i вiн став лише пройденим етапом творчого шляху письменника. Насправдi все було набагато складнiше: Флобер переходить до iншоi «технологii» письма, розробляе «об’ективний метод», але рiч у тiм, що в своему свiтосприйняттi, в душi вiн залишаеться романтиком. Не важко помiтити, що його об’ективнiсть приховуе обурення та ненависть до дiйсностi, до наявного буття, i в тому, з якою гiркотою та зневагою змальовуе вiн «життя кольору плiсняви», вловлюеться темперамент романтика, своерiдна помста йому за те, що воно постiйно насмiхаеться над його потребою, що досить схематично можна означити поняттям iдеального. Звiдси його бажання «вимазати XIX столiття ненавистю, як iндiйцi вимазують гноем своi пагоди».

Як стисло i точно сказав Г.