Пані Боварі

Манн у своему есеi «Гюстав Флобер i Жорж Санд», «безперервна боротьба з самим собою – ось що постiйно супроводжуе творчiсть Флобера. Цей борець за реалiзм не любить реальнiсть i ненавидить свiт обивателiв». Справа в тому, що всупереч його внутрiшнiм нахилам i бажанням, епоха, в яку вiн жив i творив, перетворювала романтика на реалiста i навiть натуралiста. «Епоха вимагае вiд нього сучасностi, вченостi й розважливостi. Цi потреби виникають в ньому самому. Його iнтелект, розвиваючись, починае ворогувати з його серцем. Прагнучи подолати свое колишне «я», вiн оголошуе вiйну всьому тому юнацькому, що в ньому ще лишалося. Але воно виявляеться живучим у тих, хто починае свое життя романтиком […]. В сповненiй обурення романтицi ми бачимо також i витоки песимiзму Флобера».

Сюжет роману «Панi Боварi» взято iз життя, що загалом характерно для реалiстичноi лiтератури, котра вiдмовилася вiд користування арсеналом «готових сюжетiв», до якого широко вдавалася лiтература попереднiх епох. За фабульну основу Флобер взяв iсторiю сiмейного життя руанського лiкаря Ежена Деламара, яку розповiв йому друг, пост-парнасець Луi Булье, не вносячи в цю драматичну iсторiю iстотних змiн. Але iнтерпретуе вiн ii вiльно, наповняючи глибоким i складним загальнолюдським змiстом. Давався роман авторовi тяжко, його листи того часу повнi скарг на труднощi, що без кiнця поставали пiд час роботи над ним. Коли була написана десь третина твору, Флобер влаштував його читання друзям-лiтераторам, i тi одноголосно порадили кинути роман, заявивши: «сюжет тебе згубить». І для цього у них були серйознi пiдстави.

І рiч тут не у фабульнiй основi сюжету, а в його характерi й способi його трактування. Флобер по-новому розумiв сюжет, вiн вважав, що не мае сюжетiв гарних i поганих, цiкавих i нецiкавих, все залежить вiд його розробки, вiд глибини проникнення в предмет i досконалостi його художнього вираження. Вiн вiдмовляеться вiд iнтригуючоi фабули, вiд будь-яких загострень i перебiльшень, вiд усього, що викликае «зовнiшнiй iнтерес» читачiв до твору (чим не гребували його попередники, зокрема Бальзак). «Про що завгодно можна написати гарно й можна написати погано», – такого принципу дотримувався Флобер у своiй зрiлiй творчостi.

В романi «Панi Боварi» вiн писав про те, що не викликало у нього нi симпатii, нi тим бiльше захоплення. Навпаки, зображуваний у творi свiт провiнцiйного мiщанства пробуджував у нього глибоку вiдразу, на що вiн теж постiйно скаржився в листах.