Пані Боварі

І все ж таки, додержуючись теорiй, що здавались iй правильними, вона намагалась розпалити в собi кохання до чоловiка. Декламувала йому в садку при мiсяцi всi любовнi вiршi, якi знала, наспiвувала, зiтхаючи, журливi адажiо. Але iй так i не вдалося збудити в собi почуття, та й Шарль не ставав вiд цього нi бiльш закоханим, нi бiльш схвильованим.

Нарештi Емма кинула марнi спроби викресати з свого серця хоч якусь iскорку вогню. До того ж вона була нездатна зрозумiти те, чого сама не вiдчувала, i вiрити в те, що не виявлялося в умовних формах.

Незабаром вона переконалася, що в почуттях Шарля нема нiчого особливого. Його любовнi пориви стали надто врiвноваженими: вiн милував ii у певнi години, i це стало нiби якоюсь звичкою, подiбною до iнших, нiби заздалегiдь замовлений десерт по одноманiтному обiдi.

Лiсник, якого Шарль вилiкував од запалення легенiв, подарував Еммi маленьку iталiйську левретку; Емма брала ii з собою на прогулянку; часом вона виходила з дому, щоб побути трохи на самотi й не бачити цього вiчного садка й курноi дороги.

Вона доходила до Банвiльського букового гаю, до староi занедбаноi альтанки, що стояла в кiнцi мурованоi огорожi. Там, у канавi серед трав, рiс високий гостролистий очерет.

Спершу Емма розглядалась навкруги – чи не змiнилось тут нiчого, вiдколи вона приходила сюди востанне. Все було, як ранiше: наперстянка, левкой, купи кропиви по камiнню, плями лишаiв на трьох вiкнах, наглухо забитi трухлявi вiконницi, iржавi прогоничi, ii думки блукали спочатку без певноi мети, як ii собачка, що крутилась туди-сюди по полю, гавкала на жовтих метеликiв, ганялась за землерийками або пощипувала маки на межi хлiбних ланiв.

Потiм думки потроху прояснювались, i, сидячи на землi, Емма повторювала, копирсаючись у травi кiнчиком парасольки:

– Господи! І навiщо я вийшла замiж?

Вона задавала собi питання, чи не могла була б вона зустрiти iншого чоловiка, якби обставини склались iнакше; вона намагалась уявити, якi були б тi нездiйсненi подii, те iнше життя, той невiдомий iй чоловiк.

Адже ж не всi вони такi, як Шарль! Адже мiг iй попастися хтось гарний, розумний, благородний, принадний, – мабуть, за таких i повиходили ii колишнi товаришки по монастирському пансiону. Як там вони тепер? Всi, звичайно, в мiстi, в гомонi вулиць, у шумi театрiв, у блиску балiв, – ось життя, вiд якого повниться радiстю серце i розквiтають почуття.