Пані Боварі

Обличчя матово-бiлi – властивий сибаритам колiр, що так гарно вiдтiняеться блiдiстю порцеляни, переливами муару, лаковим глянцем елегантних меблiв, i пiдтримуеться витонченим гастрономiчним режимом. Низенькi краватки не стiсняли iм шиi, вiдкоханi бакенбарди спадали на вiдкладенi комiрцi: втирались вони парфумованими хусточками, мiченими вiзерунчастими монограмами. Лiтнi чоловiки мали досить моложавий вигляд, а молодшi були позначенi дочасною зрiлiстю. В iхнiх байдужливих поглядах вiдбивалася спокiйнiсть щоденно задоволених бажань; крiзь делiкатнi манери просвiчувалась та особлива брутальнiсть, яку породжуе панування над iстотами, покiрними й норовистими воднораз (а це розвивае силу волi й тiшить гонор): iзда на породистих конях i товариство купованих жiнок.

За три кроки вiд Емми якийсь пан у синьому фраку та блiда жiнка з перловим колье на шиi розмовляли про Італiю. Вони захоплювались колонами собору св. Петра, Везувiем, краевидами Тiволi, Кастелламаре й Кассiно, генуезькими трояндами, Колiзеем у мiсячному сяйвi.

А другим вухом Емма ловила уривки розмови, повноi незрозумiлих для неi слiв. Оточений групою гостей молодик розповiдав, як на тому тижнi вiн «побив у Англii Мiс Арабеллу й Ромула» та дiстав приз у двi тисячi луiдорiв, «майстерно взявши перешкоду». Інший жалiвся на те, що його скакуни жирiють, ще хтось скаржився, що в друкарнi перекрутили iм’я його коня.

Повiтря в залi стало душним, огнi потьмянiли. Чимало гостей вiдхлинуло в бiльярдну. Лакей став на стiлець i вибив двi шибки; на брязкiт скла панi Боварi повернула голову й побачила в саду селян, що поприпадали до вiкон, заглядаючи в залу.

Їй пригадалась ферма Берто. Вона побачила перед собою селянський двiр, грязький ставок, батька в блузi пiд яблунею, саму себе, як вона колись, ще дiвчинкою, знiмала пальцями вершок iз глечикiв у молочарнi. Але в сьогоднiшнiй пишнотi ii минуле життя, досi таке ясне, цiлком вiдходило в тiнь, i ii починав навiть брати сумнiв, чи справдi вона жила тим життям. Вона була тут, i поза цим балом усе було оповите якимось туманом. Вона саме iла мараскiнове морозиво, тримаючи в лiвiй руцi позолочене мушлеве блюдечко, i, примруживши очi, поволi смакувала його.

Дама, що сидiла поруч iз нею, впустила вiяло. Мимо проходив якийсь молодий пан.

– Коли ваша ласка, пане, пiдiймiть вiяло, – попрохала дама. – Воно впало за канапу.

Пан нахилився, i Емма побачила, що в ту мить, як вiн простягав руку, молода дама кинула йому в капелюх щось бiле, складене трикутником.