Пані Боварі

Синiй сюртук обвисав на його сухорлявiй статурi; з-пiд шкiряного кашкета з зав’язаними на потилицi навушниками й задертим козирком виглядав лисий лоб, удавлений вiд довголiтнього носiння каски. Вiн носив чорний суконний жилет, волосяний комiрець i сiрi панталони, у всяку погоду був узутий у добре наваксованi високi чоботи, на головках яких видавались симетричнi опуклини вiд розбухлих великих пальцiв. Жодна волосинка не вибивалася за лiнiю його рiвно пiдстриженоi русявоi борiдки, що облямовувала, як зелений бордюр клумби, його довгасте, безбарвне обличчя з маленькими очицями й горбатим носом.

Вiн досконало знав усi картярськi iгри, був завзятим мисливцем i мав прегарний почерк; дома вiн завiв токарний верстат, виточував знiчев’я кiльця на серветки i захаращував ними всю квартиру iз захопленням митця i егоiзмом буржуа.

Бiне попрямував до маленькоi кiмнати, але звiдти треба було спершу випровадити трьох мiрошникiв. І весь час, поки йому накривали на стiл, вiн стояв мовчки на одному мiсцi бiля груби.

Потiм перейшов у кiмнатку й зачинив за собою дверi, як завжди, знявши при входi кашкета.

– У такого язик не вiдпаде вiд увiчливих розмов, – сказав аптекар, залишившись на самотi з трактирницею.

– Вiн завжди отак якось. На тiм тижнi завернули сюди два комiвояжери-суконщики – веселi хлопцi, увесь вечiр такi анекдоти розповiдали, що в мене аж сльози виступили од смiху… А вiн сидiв тут же, як сич у лiсi, i анi пари з уст!

– Так! – пiдтвердив аптекар.

 – Нема в нього фантазii, нема дотепностi, – нiчого того, що характеризуе свiтську людину.

– А проте кажуть, що вiн чоловiк здiбний, – заперечила хазяйка.

– Здiбний? – перепитав пан Оме. – Хто? Вiн – здiбний? Хiба що до акцизноi служби, – додав вiн уже спокiйнiшим тоном.

І знову почав:

– Ну, я ще розумiю, коли негоцiант з великими торговельними зв’язками, юрист, чи лiкар, чи фармацевт бувають настiльки захопленi своiми справами, що стають диваками, навiть вiдлюдьками… Історiя знае чимало таких прикладiв! Але ж цi люди принаймнi про щось думають.

Ось хоч би й я. Скiльки разiв менi траплялось шукати ручку на столi, щоб надписати етикетку, – туди-сюди, аж вона за вухом!

Тим часом панi Лефрансуа вийшла за порiг виглядати, чи не iде «Ластiвка». Вона здригнулась. До кухнi раптом зайшов якийсь чоловiк у чорному одязi. У вечiрньому присмерку можна було все-таки розглядiти його рум’яне лице i атлетичну фiгуру.