Гітара, кості, кастет

Але не встигли вони доiхати до першого повороту, як Амантiс побачила, що автомобiль зупинився, пасажири вийшли на дорогу, встановили кузов, що з’iхав назад на раму й, не озираючись, знову зайняли своi мiсця. Поворот – i ось вони зникли з поля зору; лише легка сиза курява свiдчила про те, що вони тiльки що були тут.

Даймонд Дiк

Навеснi 1919 року, коли Даяна Дiкi повернулася з Францii, ii батьки думали, що за колишнi грiхи вона розплатилася повнiстю. Рiк дiвчина прослужила в Червоному Хрестi й, як передбачалося, заручилася з молодим американським льотчиком, чоловiком поважним i вельми привабливим.

Про щось вагомiше годi й було мрiяти; вiд сумнiвного минулого Даяни не залишилося нiчого, окрiм прiзвиська…

Даймонд Дiк! Саме це i м’я припало колись до душi худорлявiй чорноокiй дiвчинцi.

– Я Даймонд Дiк, i всi, – наполягала вона, – хто називатимуть мене по-iншому, – дурноголовi!

– Юнiй панянцi таке iм’я не личить, – заперечувала гувернантка. – Якщо вже хочеш хлопчаче прiзвисько, то чом би не назватися Джорджем Вашингтоном?

– Бо до мене треба звертатися Даймонд Дiк, – терпляче пояснювала Даяна.

 – Хiба не зрозумiло? Хай всi називають мене Даймонд Дiк, коли нi – тодi в мене почнеться iстерика й всi пошкодують.

Скiнчилося тим, що дiвчинка таки домоглася й нападу (справжньоi iстерики, яку лiкувати приiхав невдоволений лiкар, спецiалiст в областi нервових захворювань), i прiзвиська. Закрiпивши за собою останне, Даяна взялася до працi над виразом обличчя, копiюючи його з хлопчака – м’ясника, який доставляв м’ясо до заднiх дверей будинкiв.

Вона випинала нижню щелепу й викривляла рота, демонструючи частину переднiх зубiв; голос, що йшов iз цього страшного отвору, був грубий, як у пропащого в’язня.

– Мiс Керазерс, – говорила вона глузливим тоном, – ну що за бутерброд без джему? Вас давно патичком не цвьохкали?

– Даяно! Зараз все твоiй матерi розповiм!

– Та невже! – хмуро погрожувала Даяна. – Вам що, заряду свинцю забракло?

Мiс Керазерс неспокiйно поправляла чубок.

Їй ставало трохи нiяково.

– Гаразд, – говорила вона невпевнено, – якщо тобi хочеться поводитися, як пройдисвiт…

Даянi й справдi хотiлося. Руханку, що виконувала щодня на тротуарi, сусiди асоцiювали з новим рiзновидом гри в класики, та насправдi цi вправи були початковим вiдпрацюванням «апашслауча»[2 - Апашi – французькi шахраi, грабiжники, хулiгани; кримiнальна субкультура, що виникла у Францii на початку ХХ ст.; Слауч (англ.