Гітара, кості, кастет

Цей мiстер Харлан вже сказав менi, що я можу навiть не закриватися, але я сказав йому «нi»!

– А ви… А ви що-небудь заробили?

– Нi, мем, – вiдповiв вiн. – Але вiдсоткiв з моiх грошей якраз вистачить, щоб доiхати додому. Своему капiталу я дав спокiй. Були часи, коли з грошима велося краще, але жив я на широку ногу та ще треба було платити за оренду, i за обладнання, i ще музикантам. І, окрiм того, довелося повернути тi грошi, якi учнi заплатили за наступнi уроки.

– Не варто було! – обурено скрикнула Амантiс.

– Вони й не хотiли, але я сказав, що це обов’язково!

Вiн ще вирiшив змовчати про те, що мiстер Харлан намагався пред’явити йому чек.

До автомобiля вони пiдiйшли якраз тодi, коли Гюго забив останнiй цвях. Джим вiдкрив кишеню на дверцятах i дiстав звiдти сулiю без етикетки, в якiй хлюпала каламутна рiдина.

– Хотiв купити вам подарунок, – нiяково промовив вiн, – однак грошi скiнчилися ще до того, як змiг його вибрати, тому вирiшив, що пришлю вам щось з Джорджii.

А це вам невеличкий сувенiр на пам’ять. Вам, звiсно, пити не личить, та, можливо, коли ви вийдете у свiт, вам захочеться показати всiм цим молодикам, що таке справжня пiвденна маiсова горiлка!

Вона взяла пляшку.

– Дякую вам, Джиме.

– Та немае за що! – вiн обернувся до Гюго. – Що ж, нам пора. Вiддай ледi молоток!

– Ох, залиште його собi! – зi сльозами на очах мовила Амантiс. – Прошу вас, пообiцяйте що завiтаете ще!

– Можливо.

На мить вiн звiв погляд на ii волосся кольору пшеницi та блакитнi очi, трохи соннi й оповитi серпанком вiд слiз.

– Кажу вам «до побачення», мем! – випалив вiн з разючою гiднiстю. – На зиму ми вiд’iжджаемо на Пiвдень!

Чоловiк махнув солом’яним капелюхом, вказуючи в бiк Палм-Бiч, Сент-Огастiн, Маямi. Його вiрний слуга покрутив заводну ручку двигуна, сiв на свое мiсце та почав трястися разом з автомобiлем, який пiддався вiбрацii.

– На зиму, на пiвдень! – повторив Джим, i потiм з нiжнiстю додав: – Ви – найкрасивiша дiвчина на свiтi! Повертайтеся додому, лягайте в гамак i засинайте… Засинайте!

Слова його прозвучали, мов колискова. Вiн вклонився – його уклiн, шанобливий, сповнений гiдностi й глибокий, призначався не тiльки iй, але й всiй американськiй пiвночi…

І от вони, оповитi недоречною хмарою пилу, покотилися дорiжкою.