Історія Флоренції. Державець

XXII

Папський легат, повернувшись до Рима i дiзнавшись про новi сутички у Флоренцii, взявся переконувати папу, що, коли вiн хоче об’еднати Флоренцiю, йому необхiдно викликати до себе дванадцять найвiдомiших ii громадян, бо, щойно забракне поживи для всього цього зла, його нескладно буде i зовсiм знищити. Папа дослухався до цiеi поради, i викликанi ним громадяни, серед яких був i месер Корсо Донатi, виконали його наказ. Ледве вони виiхали з Флоренцii, як легат повiдомив вигнанцям, що головних ватажкiв у мiстi немае i настав саме час повертатися.

Тодi вигнанцi, об’еднавшись, рушили до Флоренцii, прорвалися через iще недобудованi мури до мiста i досягли площi Сан Джованнi. Гiдне зауваги, що тi, хто щойно боровся за повернення вигнанцiв, коли вони, беззбройнi, благали пустити iх на батькiвщину, тепер повернули свою зброю проти них, побачивши, що вигнанцi озброiлись i силою хочуть проникнути до мiста. Бо для цих громадян спiльна справа виявилася важливiшою за особистi схильностi, й вони, об’еднавшись iз усiм народом, змусили заколотникiв пiти геть. Заколотникам, натомiсть, не вдалося досягнути своеi мети, тому що частину своiх людей вони залишили в Ластрi i не захотiли чекати месера Толозетто Убертi, який мав пiдiйти до них iз Пiстойi з трьомастами вершниками. Бо вони вважали, що перемогу iм забезпечить не стiльки сила, скiльки стрiмкiсть напору. У таких справах узагалi нерiдко трапляеться, що вiд зволiкання втрачаеш сприятливий момент, а вiд надзвичайноi швидкостi не встигаеш зiбратися на силi. Пiсля втечi заколотникiв Флоренцiя знову повернулася до колишнiх чвар. Щоб вiдняти владу в родини Кавалькантi, народ силомiць вiдiбрав у них стародавне володiння iхнього роду, замок Стiнке, що стояв у Валь-дi-Греве. Оскiльки всi захопленi в цьому замку захисники його стали першими в’язнями зведеноi нещодавно тюрми, цiй новiй будiвлi дали назву замка, яка збереглася до сьогоднi. Потiм люди, якi були при владi в республiцi, вiдновили народнi загони i видали цим загонам, що ранiше збиралися пiд прапорами цехiв, новi прапори. Начальники цих загонiв почали називатися гонфалоньерами компанiй i колегами синьйорiв: вони мали допомагати Синьйорii в разi будь-якого розбрату зброею, а в мирний час – порадою. Двом правителям надали ще екзекутора, який разом iз гонфалоньерами мусив стримувати нахабство грандiв.