Аліса в Дивокраї

– Що ж, я його з’iм, – промовила Алiса, – i тодi, якщо вiд цього я почну рости, то зможу взяти ключа, а якщо знову малiти, то проповзу попiд дверима; отже, так чи iнак я потраплю до саду, й менi цiлковито начхати, як саме це станеться!

Алiса вiдкусила шматочок i тривожно повторювала сама до себе: «Так чи iнак? Так чи iнак?», поклавши руку собi на макiвку, щоби вiдчути, в який бiк вона росте, й чимало здивувалася, побачивши, що залишаеться того самого зросту; ясна рiч, в основному таке й вiдбуваеться з людьми, що iдять кекс, але Алiса настiльки призвичаiлася вже не чекати нiчого, окрiм якихось чудасiй, що iй здалося доволi нудним i недотепним те, що життя знову стае навдивовижу звичним.

Тож вона хутко взялася до справи й невдовзi покiнчила з кексом.

Роздiл другий

Озеро слiз

– Усе чудернацькiше та чудернацькiше! – зойкнула Алiса (вона була така ошелешена, що на мить зовсiм забулася, як треба правильно говорити). – Тепер я розсуваюся, мов найбiльший у свiтi телескоп! Бувайте, моi нiжки! (Бо ж коли вона поглянула вниз, на своi ноги, то iх уже й видко не було, так далеко вони опинилися.

) Ох, бiдолашнi моi малесенькi нiжки, хто ж тепер одягатиме вас у черевики й панчохи, моi солоденькi? Гадаю, я вже не спроможуся… Я буду бозна-як далеко, щоб ще й вами опiкуватися, доведеться вам дбати про себе самим…

«Та все ж треба бути до них добрiшою, – подумала Алiса, – а то ще не стануть ходити туди, куди менi треба! Так, помiркуймо: буду надсилати iм пару нових черевичкiв до кожного Рiздва».

І вона взялася прикидати, як би це здiйснити.

«Надсилатиму iх iз розсильним, – вирiшила Алiса. – Мабуть, це страх як кумедно – посилати подарунки власним ногам! А як же дивно виглядатиме адреса:

панi Правiй Нозi Алiси, килимок перед камiном, одразу бiля граток…

О Господи, що за дурню я верзу!»

Цiеi митi Алiсина голова торохнулася об стелю зали; насправдi, тепер Алiса була бiльше нiж дев’ять футiв[7 - Фут – англiйська мiра довжини, що становить 30,48 см.

] заввишки, тож вона мерщiй ухопила золотого ключика й поквапилася до хвiртки.

Бiдолашна Алiса! Усе, що вона тепер могла зробити, так це вкластися на бiк i зазирнути крiзь дверцята одним оком: протиснутися крiзь них iй зараз було б складно як нiколи. Тож вона сiла й знов заплакала.

– Хоч би посоромилася, – казала до себе Алiса, – така доросла дiвчинка (цiлком слушно зауважила вона), а сидиш оце й рюмсаеш.