Романи

– Узяв у тимчасове користування для цiльового використання! А будеш таким занудою – нiкуди не поiдеш!

– Я, мабуть, iще посплю… – позiхнув Еморi, пiдводячись на лiжку, щоб дотягнутись по сигарету.

– Ти що – спати?

– А чом би й нi? У мене пара о пiв на дванадцяту…

– Ей ти, зануда безпросвiтна! Ти що – не хочеш гайнути до моря?

Почувши це, Еморi кулею вилетiв з лiжка, змiтаючи все нагромаджене з кришки бюрка на пiдлогу. До моря!.. Вiн стiльки рокiв не бачив його – ще з часiв iхнього з матiр’ю вояжу.

– А хто ще iде? – запитав вiн, натягуючи пiдштанки.

– Ну, Дiк Гемберд i Керрi Голiдей, Джесс Ферренбi i ще десь п’ятеро-шестеро. Поквапся, старий!

Через кiлька хвилин Еморi вже наминав своi пластiвцi в Ренвiку, а о дев’ятiй тридцять вони вже весело мчали геть iз мiста в напрямку пiсочних пляжiв Дiл-Бiч.

– Розумiеш, – сказав Керрi, – машина десь звiдтiля. Вочевидь, ii викрали невiдомi особи i покинули в Принстонi, тiкаючи на Захiд. А наш хитрий Хемберд отримав дозвiл вiд мiськоi ради доправити ii назад.

– А хтось мае якiсь грошi? – запитався Ферренбi, озираючись iз переднього сидiння.

Дружним хором пролунала одностайна заперечна вiдповiдь.

– Ну, так навiть цiкавiше.

– Грошi? Якi грошi? Ми можемо продати машину.

– Або отримаемо щось за повернене авто.

– А де ми вiзьмемо iжу? – запитався Еморi.

– Ти що, – докорив йому Керрi, – сумнiваешся у моiх здiбностях протриматися три коротких днi? Дехто роками живе без нiчого. Почитай часопис «Юний скаут».

– Три днi… – задумливо пробурмотiв Еморi. – Але ж у мене лекцii.

– Один з цих днiв – Шабат.

– Все одно я можу прогуляти лише шiсть пар за пiвтора мiсяця, i все.

– Викиньте його геть!

– Ет, далеко йти!

– Еморi, не викаблучуйся, чув?

– Краще розслабся.

Еморi покiрно замовк i зайнявся спогляданням ландшафту. Згадав уривок iз Свiнберна:

Зимовi дощi i печалi забутi,

Час старих помилок i бiлих снiгiв;

Коханих розвели тi днi на розпуттi,

Де свiтло померло, i ранок зацвiв;

Час йде, все минае, скорботу забудь,

Набрякли бруньки, i морози минуть,

В зелених пiдлiсках без слiду снiгiв,

Од квiтки до квiтки луна весни спiв…

– Що таке, Еморi? Вiн, бачте, думае про поезiю, спiвочих пташок i квiточки? По його очах, хлопцi, видно все!

– Нi, не про те зовсiм… – Вiн злукавив.

– О! – iз вдаваною повагою прокоментував Керрi.