Романи

Кей, нетерплячий i змокрiлий вiд танцю, пробиваеться крiзь натовп, вишукуючи знайомi обличчя.

– Друзяко, тут е одна симпатична…

– Вибач, Кею, але я вже домовився. Маю вклинитись в один танець.

– Тодi, може, наступний?

– Ну, не знаю, я пообiцяв, клянуся… Знайди мене, коли в неi буде ще один вiльний танець.

Еморi був у захватi, коли Ізабель запропонувала втекти на годинку i покататись околицями на ii машинi. Ця солодка година промайнула дуже швидко, поки вони плавно котилися дорогами довкола Принстона i розмовляли, торкаючись сором’язливо i схвильовано (але лише дотично) сердечних тем.

Еморi почував себе якось дивно вразливо i навiть не намагався поцiлувати ii.

Наступного дня вони вирушили на обiд до Нью-Йорка проiздом через Джерсi, а пiсля обiду пiшли дивитись якусь драматичну п’есу. Ізабель не могла стримати слiз всю другу дiю. На продив, Еморi не здивувався, навпаки, його переповнило почуття нiжностi. В поривi вiн хотiв нахилитись i витерти ii сльози поцiлунками, вона ж простягнула в темрявi свою руку, i вiн м’яко ii стиснув.

О шостiй вони приiхали в лiтнiй будинок Борджiв на Лонг-Айлендi, й Еморi побiг нагору, щоб перевдягнутись у вечiрнiй костюм. Коли вiн застiбав запонки, то раптом усвiдомив, що ще нiколи так не насолоджувався життям, як зараз, i, мабуть, вже нiколи так i не буде. Все було покрите блаженним серпанком його власноi молодостi. Вiн досягнув свого статусу з-помiж найкращих у Принстонi. Вiн був закоханий, i це було взаемно.

Вiн поглянув на себе в дзеркало, намагаючись виявити тi якостi, якi дозволяли йому бачити чiткiше, нiж решта людського натовпу, приймати твердi рiшення, бути спроможним слухати i пiдкорятись своiй власнiй волi. Мало що в життi вiн хотiв би зараз змiнити… Хоча Оксфорд мiг би дати бiльш широке поле для дiяльностi.

Вiн мовчки захоплювався собою. Як вiн доречно виглядае i як йому пасуе смокiнг! Вiн вийшов до холу i, почувши кроки, зупинився коло сходiв.

Це була Ізабель, i ще нiколи, вiд пишного сяючого волосся i до маленьких золотих черевичкiв, вона не здавалась йому такою прекрасною.

– Ізабель! – вигукнув вiн i мимоволi простягнув своi руки. І як у прекрасних романах, вона кинулась в його обiйми, i тi пiвхвилини, коли iхнi вуста зустрiлись, стали найвищою точкою його марнославства, вершиною юного егоiзму.

Роздiл 3

Егоiст у роздумах

– Ой! Вiдпусти!

Вiн опустив руки.