Романи

– Я знаю, – погодився Еморi i безпорадно похитав головою.

– Пiшли. – Вона пiдвелася, вiн якось машинально пiдвiвся також, i вони дiйшли до останньоi сходинки.

– Коли звiдси поiзд?

– Є десь о 9.11, якщо ти направду мусиш iхати.

– Так, справдi мушу. На добранiч.

– На добранiч.

Вона пiшла. Еморi повертався до своеi кiмнати i згадував, що вiн вловив хмарку невдоволення на ii обличчi. Вiн лежав у темрявi i гадав, чи це дуже його зачiпае, чи то лише вражене самолюбство. А може, врештi-решт, його характер просто не надаеться до романтичноi любовi.

Коли вiн прокинувся, то вiдчув, начебто повернувся до тями. Ранковий вiтерець злегка гойдав ситцевi фiранки на вiкнах, i вiн був трохи спантеличений тим, що не у своiй кiмнатi в Принстонi, де на стiнi над бюрком висять його шкiльнi футбольнi свiтлини, а на протилежнiй стiнi – свiтлини iз клубу «Трикутник». Потiм старий годинник десь у коридорi пробив восьму, i до нього повернулись спогади про вчорашню нiч.

Вiн вистрибнув iз лiжка i швидко одягнувся. Треба швидше звiдси забиратися, поки вiн не стрiв ненароком Ізабель. Те, що вчора здавалось болючим, сьогоднi виглядало надокучливим спогадом. О пiв по восьмiй вiн уже був одягнений i сiв бiля вiкна; серце його стискалось трохи бiльше, нiж вiн собi думав. Цей сонячний i ясний, сповнений запахами садiв ранок видався йому злою насмiшкою; десь на ганку внизу вiн почув голос мiсiс Бордж i подумав: де ж зараз Ізабель?

Хтось постукав у дверi.

– Автомобiль буде за десять дев’ята, сер.

Вiн повернувся до споглядання видiв з вiкна i знову й знову механiчно повторював вiрша iз Браунiнга, який колись процитував Ізабель у листi:

Неповним було наше щастя – пробач,

Згадки завмерли вицвiлим листям;

Ми сповна не смiялись, не рвав душу плач,

Ми згасли, спраглi й голоднi за щастям.

Але його життя не буде неповним. Вiн вдовольнив себе похмурою думкою, що, можливо, вона просто не була такою, як вiн собi вигадав, i що бiльшого iй не досягнути, i нiхто бiльше не примусить ii задуматись.

Але саме через те вона його й вiдштовхнула. Еморi раптом вiдчув, що втомився постiйно думати й думати.

– А нехай iде до бiса… – гiрко вимовив вiн. – Весь рiк менi зiпсувала.

НАДЛЮДИНА БАЙДУЖІЄ

Одного спекотного дня Еморi приiхав у Принстон i приеднався до виснаженого задухою натовпу студентiв, якi швендяли вулицями, очiкуючи переекзаменування.