Романи

Фред Слоун i Феба Колем були давнiми приятелями; Аксiя й Еморi – ще нi. Але дивнi речi стаються навiть у пiзнiй час, i несподiване, яке найменше очiкуеш побачити в такому прозаiчному i передбачуваному мiсцi, як кафе, вже зачаiлось, щоб зiпсувати для Еморi всю передсвiтанкову романтику Бродвею. Те, як це несподiване виказало себе так невимовно жахливо, так неймовiрно, надовго змусило його думати, що то була сцена з якоiсь туманноi трагедii, розiграна без його вiдома (а не його власнi рефлексii), але вiн чiтко розумiв, що це мало щось означати.

Десь о першiй вони перемiстились у «Максим», друга година застала iх у «Девiнье». Слоун пив без упину i перебував у станi якогось неприродного пiднесення, але Еморi був докучливо тверезий. Досi вони не натрапили на жодного завсiдника нью-йоркських клубiв, якi зазвичай пригощають гостей шампанським. Вони саме закiнчили танцювати i протискувались до свого столика, аж раптом Еморi помiтив, що хтось за сусiднiм столиком пильно дивиться на нього. Вiн озирнувся – чоловiк середнiх лiт, одягнений в коричневий мiшкуватий костюм, сидiв сам-один за окремим столиком i споглядав усю iхню компанiю.

Побачивши Еморi, вiн ледь помiтно усмiхнувся. Еморi повернувся до Фреда, який саме всiдався за столик.

Еморi швидко все зважив: вiн сьогоднi не пив i так триматиметься й далi, то можна ненадовго й продовжити вечiрку. Крiм того, треба було наглянути за Слоуном, який вже, здаеться, не мiг думати самостiйно. Вiн узяв Аксiю за руку, i вони гуртом втиснулись у таксi.

Вони поiхали десь у напрямку Сотих вулиць i зупинились бiля бiлого багатоквартирного будинку. Вiн нiколи не забуде цю вулицю… То була широка вулиця, з обох бокiв тяглися однаковi кам’янi будинки, поцяткованi чорними прямокутниками вiкон; вони тягнулись, доки бачило око, i, залитi яскравим мiсячним сяйвом, здавались матово-бiлими. Вiн уявив собi, що, мабуть, у кожному з цих будинкiв е лiфт, темношкiрий портье iз полицею для ключiв. Кожен будинок мав вiсiм поверхiв, i на кожному поверсi були три-чотирикiмнатнi квартири. Йому було приемно зайти у веселу вiтальню Феби i втонути у м’якому диванi, поки дiвчата щось мудрували iз закусками.

– Феба – класна мала, – упiвголоса шепнув Слоун.

– Я всього десь на пiвгодини, – чiтко сказав Еморi. (Вiн на мить задумався, чи не занадто це зверхньо.)

– Ага, якраз… – запротестував Слоун. – Раз ми вже тут – давай не спiшити.

– Менi тут не подобаеться, – похмуро заперечив Еморi, – iсти я теж не хочу.