Державець

Така вiдсутнiсть запалу пов’язана частково зi страхом перед супротивниками, на чиему боцi закон, почасти з недовiр’ям людей, котрi не вiрять у новацii, поки вони не будуть пiдкрiпленi досвiдом. Тому щоразу, як вороги мають можливiсть для нападу, вони ii завзято використовують, захисники ж завзяття не виявляють, тому новi порядки опиняються пiд загрозою. Бажаючи добре вникнути в цю тему, необхiдно втямити, чи самостiйнi цi перетворювачi, чи вони залежать вiд iнших, тобто чи повиннi вони для досягнення своiх цiлей просити допомоги, чи можуть вдаватися до власних ресурсiв.

У першому випадку майбутне iм нiчого не обiцяе, i вони нiчого не отримають, але якщо вони залежать винятково вiд себе i можуть примушувати iнших, то в бiльшостi випадкiв iм нiчого не загрожуе. Ось чому всi озброенi пророки перемогли, а всi беззбройнi згинули, адже крiм усього iншого, народ мае мiнливу натуру, його легко в чомусь переконати, але важко утримати в цьому переконаннi. Тому потрiбно бути готовим силою змусити вiрити тих, хто вiру втратив. Мойсей, Кiр, Тезей i Ромул недовго могли б пiдтримувати виконання своiх законiв, якби були беззбройними, як показуе те, що сталося в наш час iз братом Джироламо Савонаролою[12 - Джироламо Савонарола (1452—1498) – флорентiйський поет, чернець-домiнiканець, антимодернiст; 1494 року проголосив Христа королем Флоренцii та за пiдтримки Францii заснував Флорентiйську теократичну республiку.], котрий зазнав краху зi своiми новими порядками, як тiльки натовп перестав йому вiрити, а вiн не мiг утримати тих, хто повiрив йому ранiше, i змусити повiрити тих, хто сумнiваеться. Тому такi дiячi стикаються з безлiччю труднощiв, i всi небезпеки, що зустрiчаються на iхньому шляху, вони змушенi долати своею вiдвагою. Але пройшовши крiзь небезпеки та завоювавши повагу, знищивши тих, хто мiг вiдчувати до них заздрiсть, вони опиняються в могутностi, пошанi, безпецi та достатку.

До настiльки пiднесених прикладiв хочу додати один не такий значний, але вiн чимось iм тотожний, тому обмежуся лише ним; мова йде про Гiерона Сиракузького.

З приватноi особи вiн став правителем Сиракуз, при цьому фортуна надала йому лише слушну нагоду, бо жителi мiста, котрих гнобили, обрали його своiм ватажком, а вiн уже заслужив звання державця. Його хоробрiсть була такою etiam[13 - Etiam (лат.) – навiть.] у приватному життi, що лiтописець про нього писав: Quod nihil illi deerat ad regnandum praeter regnum[14 - Quod nihil illi deerat ad regnandum praeter regnum (лат.).