Потоп. Том I

Раптом вiн ущух, мабуть, санки зупинилися перед будинком.

– Поглянь, хто приiхав, – наказала панна Кульвецiвна жемайтiйцевi, що обертав жорна.

Той вийшов iз челядноi, однак уже за мить повернувся i, взявшись за ручку жорна, флегматично повiдомив:

– Панас Кмiтас[5 - У жемайтськiй i литовськiй мовах характерне додавання до iменникiв закiнчення -ас.].

– І слово сталося тiлом[6 - Євангелiе вiд Івана 1:14. Переклад Івана Огiенка.], – вигукнула панна Кульвецiвна.

Прядильницi схопилися на рiвнi ноги, а куделя та веретена посипалися на пiдлогу.

Панна Олександра i собi встала. Їi серце забилося, як молоток, обличчя взялося рум’янцем, але вiдразу зблiдло. Дiвчина навмисно вiдвернулася вiд камiна, щоб не показати, наскiльки вона схвильована.

Раптом у дверях з’явилася висока постать у шубi та хутрянiй шапцi. Молодий чоловiк вийшов на середину кiмнати, i побачивши, що опинився в челяднiй, спитав дзвiнким голосом, не знiмаючи головного убору:

– Агов, а де ж та ваша панна?

– Я тут, – вiдповiла досить впевненим голосом Бiлевичiвнa.

Почувши це, прибулець скинув шапку, шпурнув ii на пiдлогу i вклонився:

– А я – Анджей Кмiциц.

Погляд панни Олександри блискавкою метнувся до обличчя гостя, а потiм знову втупився в землю. Та навiть цього часу вистачило, щоб панночка помiтила високо пiдголену чуприну кольору жита, сiрi очi, що пильно на неi дивилися, темнi вуса й обличчя молоде, орлине, проте веселе i юнацьке.

Прибулець уперся в бiк лiвою рукою, а правою пiдкрутив вус, вiдтак сказав:

– Я ще навiть у Любичi не був, так сюди птахою поспiшав до нiг панни лiсничiвни вклонитися.

Прямо з табору вiтер мене сюди привiяв, дай Боже, щасливий.

– То ви, пане, знали про смерть дiдуся пiдкоморного? – спитала панночка.

– Я не знав, але оплакував його гiркими сльозами, мого благодiйника, коли про його смерть вiд тих сарак дiзнався, котрi з цих мiсцин до мене прибилися. Вiн був щирим приятелем, майже братом моему померлому батьковi. Мабуть, вам добре вiдомо, що чотири роки тому пiд Оршу вiн прибув до нас.

Тодi й менi вашу милiсть пообiцяв i пiдтверджуючий документ показав, через який я по ночах не мiг спати. Я би приiхав сюди ранiше, але вiйна не матiр: лише зi смертю людей сватае.

Дiвчину збентежила ця зухвала промова, тому, бажаючи змiнити тему, вона запитала:

– То ви ще навiть свого Любича не бачили?

– Для цього ще буде час. Спочатку служба i коштовний спадок, який я хотiв би успадкувати насамперед.