Потоп. Том I

Бог свiдок, що ми заслужили цей вiдпочинок!

– Тодi iдьте, прошу вас.

– Задля вас, панно, я б навiть отруту проковтнув… Я залишив частину своеi голоти в Паневежисi, частину в Упiтi, а гiднiших компанiйцiв до Любича на гостину запросив… Вони приiдуть вклонитися панночцi.

– A де вам вдалося ляуданських людей знайти?

– Та це вони мене знайшли, коли я вже до Паневежиса на зимовi квартири рухався. Я й без них сюди б приперся.

– Може, вже не пийте…

– Задля вас, панно, я б навiть отруту випив…

– Але про смерть дiдуся i про заповiт це вже ляуданцi вам розповiли?

– Про смерть – вони.

– Теж менi вигадали. Я про жалобу думала i про молитви, бiльше нiчого…

– Вони те саме казали… Ех! Гордi якiсь тi сараки!.. Я хотiв iх нагородити за допомогу, то вони ще на мене накинулися i давай докоряти, що, можливо, оршанська шляхта i бере хабарi, а ляуданська нi! Добре мене вишпетили! Я це все вислухав i мiркую: не хочете грошей, то накажу дати вам сто батогiв.

На таке панна Олександра схопилася за голову.

– Ісусе, Марiе! І ви це зробили?

Пан Кмiциц здивовано глянув на неi.

– Не бiйтеся, панно… Не зробив, але мене завжди з такими шляхетними вибриками аж iз душi верне, коли рiвними нам хтось себе називае. Але я так подумав: ще оголосять мене, невинного, по всiй околицi, гвалтiвником i перед вами обмовлять.

– Яке щастя! – глибоко зiтхнула Олюнька. – Інакше навiть дивитися на вас не змогла би.

– А це чому?

– Дрiбна ця шляхта, але давня та славетна. Покiйний дiдусь завжди iх любив i на вiйну з ними ходив. Вiкував iз ними разом, а в мирний час у себе вдома приймав. Це стара дружба нашого дому, яку вам доведеться поважати. У вас е серце, тому не зiпсуете цю святу угоду, з якою ми жили досi!

– Але я нiчого про це не знав! Хай менi голову вiдрубають, якщо знав! Визнаю, що ця босонога шляхтина якось менi й на гадку не спала. Бо в нас хто чоловiк, той чоловiк, а шляхта – всi родичi, котрi по двое на однiй кобилi не сидять… Дякувати Богу, що такi гультяi не мають нiчого спiльного нi з Кмiцицами, нi з Бiлевичами, як пiчкурi не мають нiчого спiльного зi щуками, хоча i те, i те – риба.

– Дiдусь розповiдав, що честь не що iнше, як кров i пошана, а вони шанованi люди, iнакше дiдусь iх моiми опiкунами не зробив би.

Пан Анджей здивовано витрiщив очi.

– Їх? Зробив дiдусь вашими опiкунами? Всю ляуданську шляхту?!

– Саме так.