Потоп. Том I

Прошу не кривитися, бо воля покiйного – свята. Дивуюся, що посланцi про це вам не розповiли…

– Я б iх… Але це неможливо! Тут, мабуть, е кiльканадцять закуткiв… І вони всi вами опiкуються? І мною також будуть керувати, що й як маю робити?.. Гей! Без жартiв, панно, бо моя кров нуртуе!

– Пане Анджею, я не жартую… Святу i щиру кажу правду. Вони не будуть вами керувати. Але це якщо, як i дiдусь, iм батьком станете, якщо не будете iх цуратися, не виказуватимете власну пиху, то не тiльки iхнi, а й мое серце завоюете.

Буду разом iз ними вам дякувати все життя… Все життя, пане Анджею…

Їi голос звучав скромно, благально, та гiсть навiть не повiв бровою i далi супився. Гнiвом проте не вибухнув, хоча емоцii блискавично змiнювалися на його обличчi, однак чоловiк вiдповiв пихато:

– Я такого не сподiвався! Поважаю волю покiйного i гадаю, що пан пiдкоморний мiг цю шляхетну дрiбноту до часу мого прибуття опiкунами вашими зробити, але коли вже я сюди вступлю, то нiхто iнший, крiм мене, опiкуном бiльше не буде.

Не тiльки тi сараки, а й навiть бiржайськi Радзивiлли нiкого тут опiкувати не будуть!

Панна Олександра спохмурнiла i сказала пiсля недовгоi мовчанки:

– Погано ви чините, що з гонором своiм носитесь. Заповiт покiйного дiдуся треба або прийняти цiлком, або повнiстю вiдхилити. Не бачу нiякоi iншоi на це ради. Ляуданцi не будуть ворохобитись або нав’язуватися, бо це гiднi люди та спокiйнi. Що б ви там собi не думали, але вони тягарем не стануть. Якби тут виникли якiсь розбiжностi, тодi б вони могли свое слово мовити, але вважаю, що все пройде тихо й мирно, а потiм це буде така опiка, нiби ii й не було…

Вiн помовчав трохи, потiм махнув рукою, зауваживши: – Це правда, весiлля усьому покладе край.

Тому немае необхiдностi пручатися, нехай собi сидять тихо i не заважають менi, бо Бог свiдок, я не дам собi у вуса дмухати. Але годi про них! Дозвольте, панно, з весiллям не баритися, це буде найкраще!

– Не личить зараз говорити про таке пiд час жалоби…

– Ой! І довго менi доведеться чекати?

– Сам дiдусь написав, що не бiльше нiж пiвроку.

– Та я висохну до того часу, як трiска. Але вже не сердiться. Бо ви, панно, вже так стали на мене строго глипати, як на винуватця. Дай, Боже, моя королево золота! Чи я завинив, що такий характер маю? Коли мiй гнiв на когось впаде, то я готовий його роздерти, а коли вiдпустить, то готовий зшити!

– Страшно з таким жити, – уже веселiше додала Олюнька.

– Ну! За ваше здоров’я! Хороше вино.