Потоп. Том I

А для мене шабля та вино – головнi. І чому страшно зi мною жити? Та ви мене ув’язнили своiми очима i в невiльника обернули, мене, хто нiкого над собою не хотiв терпiти. Ось зараз! Я вважав за краще з хоругвою на власний розсуд ходити, нiж панам гетьманам кланятися… Моя королево золота! Якщо вам у менi щось не сподобалося, то вже даруйте, бо хороших манер бiля гармат я не навчився, i не в дамських покоях, а в жовнiрському наметi, а не при лютнi. У нас там е неспокiйно, шаблi з рук не випускаемо.

Тому, хоча там i кондемнат на комусь висить, хоча i вироки переслiдують – байдуже! Люди його поважають, аби фантазiю мав парубочу. До прикладу, моi компанiйцi, котрi деiнде вже довгий час по вежах сидiли б… А вони – гiднi кавалери! Навiть сивочолий у нас у чоботях i з шаблею ходить. І коли один гетьманську наречену, таку собi панну Кокосiнську, стрийну мого поручника, попорав, вiдтак на смерть собi заслужив, то племiнник пiд моею командою за неi помстився, хоча ii за життя не любив. Де нам, гультяям, вчитися, навiть родовитим? Але ми розумiемо: вiйна – стояти, сеймик – галасувати, а замало мови – то ще е шабля! Ось що це таке! Таким мене покiйний пiдкоморний зустрiв i такого для вас вибрав!

– Я завжди охоче виконувала волю дiдуся, – пiдтвердила дiвчина, опустивши очi.

– Дайте вас ще раз поцiлувати, моя солодка дiвчино! Бог свiдок, мiцно в мое серце ви запали. Так мене сентименти розiбрали, що навiть не знаю, як я до того Любича доберуся, я ж його нiколи не бачив.

– Я вам дам провiдника.

– Та нi, обiйдуся. Я вже звик волочитися по ночах. Маю слугу з Паневежиса, котрий мае знати шлях. А там вже мене Кокосiнський iз товаришами чекають… Велика родина Кокосiнських, котрi Пипкою[8 - Пипка – стародавнiй шляхетський герб, на якому зображений архангел Гавриiл.] запечатують… Невинно та люб’язно проголосили про те, що пановi Орпiшевському будинок спалили, дiвчину викрали, а людей вирiзали… Гiдний товариш!.

. Ще до чогось надаеться. Але вже бачу, що час iти!

Утiм повiльно почало бити пiвнiч на великому гданському годиннику, що стояв у iдальнi.

– Боже милий! Час! Вже час! – зарепетував пан Кмiциц. – Нiчого вже тут не вдiеш! Приголубте мене, хоча б на мiзинчик?

– Іншого разу. Адже ви мене ще навiдаете, пане?

– Та хоч щодня! Хiба би земля пiдi мною завалилася. Щоб я здох!..

Сказавши це, пан Кмiциц устав i обое вийшли в сiни.