Потоп. Том I

– Не знаю, хто ними ранiше iздив, але вони захоплюють. Тепер будемо по двое iздити, i може статися, що в мiй маеток панна на ведмедi в’iде. Є ще й iншi Кмiцици, котрi Хоругвою[15 - Хоругва – старовинний польський шляхетний герб, який, зокрема, був i гербом Папи Римського Івана Павла ІІ. Також хоругвами в Польщi називали вiйськовi пiдроздiли.] запечатують, вони походять вiд Фiлона Кмiта Чорнобильського[16 - Фiлон Семенович Кмiта (1530—1587) – визначний руський полководець та урядник Великого князiвства Литовського.

1562 року – остерський урядник, 1565-го – чорнобильський урядник, 1566-го – оршанський староста, а 1579 року став смоленським воеводою.], а той, своею чергою, не був того роду, з якого нашi Кмiцици пiшли.

– А цей ведмедик як у вашi руки потрапив?

– А то вже на цiй вiйнi. Ми бiднi вигнанцi, вiд примх долi залежнi, лише маемо те, що нам вiйна дасть. А позаяк я тiй панi вiрно служив, то вона мене й винагородила.

– Дай, Боже, щастя, бо вона одного нагороджуе, а з усiеi вiтчизни сльози вичавлюе.

– Бог це змiнить i гетьмани.

Кажучи це, пан Анджей огорнув дiвчину хутряною ковдрою в санях, гарною, з бiлоi тканини i бiлими вовками пiдшитою. Вiдтак сам сiв i крикнув возiевi «Рушай!» – i конi зiрвалися з мiсця.

Повiтря холодним поривом вдарило iх в обличчя, що тi аж занiмiли, i було чутно лише скрипiння замерзлого снiгу пiд полозами, пирхання коней, брязкiт i вигуки вiзника.

Нарештi пан Анджей схилився до Олюньки:

– Вам добре, панно?

– Добре, – вiдказала вона, пiдiймаючи нарукавник i затуляючи ним рота, щоб холодного повiтря не наковтатися.

Сани мчали, як вiтер. День був ясний, морозний. Снiг мерехтiв, наче хтось його iскрами всипав. З бiлих дахiв хатин, якi були подiбнi на снiжнi купини, стрiляв високими стовпчиками вгору рожевий дим. Зграi ворон летiли перед санями на тлi голих дерев при дорозi з гучним карканням.

Через двi стаi[17 - Стая – старопольська мiра вiдстанi, яку визначали як вiдстань, що проходять конi мiж двома вiдпочинками. Стая була рiзноi довжини: статутна стая дорiвнювала 84-м лiктям; старопольська – бл.

134 м; мiловська – бл. 893 м; новопольська – бл. 1066,8 м.] за Водоктами натрапили на широку дорогу, в темний бiр, що стояв глухий, старий i тихий, наче спав пiд щедрим покровом. Дерева, що миготiли в очах, здавалося, втiкали кудись назад за сани, вони летiли все швидше i швидше, нiби коням крила виросли. Вiд такоi iзди в головi паморочилося i сп’янiння насувалося, воно захопило i панну Олександру.