Потоп. Том I

Пан Кокосiнськiй готовий був крiзь землю провалитися, стояв весь червоний i вичавив iз себе:

– Вiтайте самi, погани, якщо мене збиваете з пантелику! Панна Олександра знову взялася кiнчиками своiх пальцiв за сукню.

– Я й не сподiвалася вiд вас пишних промов, – зронила вона, – але знаю, що я недостойна цiеi честi, яку ви вiд iменi всiеi Oршi менi складаете.

І вона знову присiла з надзвичайною серйознiстю, й оршанським вiтрогонам якось дуже незатишно стало в присутностi такоi витонченоi дами. Гостi намагалися продемонструвати, що вони люди ввiчливi, але iм це погано вдавалося.

Тому почали смикати себе за вуса, бурчати, класти руки на шаблi, аж пан Кмiциц не витримав:

– Ми приiхали сюди цiлим поiздом iз такою думкою, щоб забрати панну до Мiтрунiв, через лiс проiжджаючи, як учора було домовлено. Санна дорога прокладена, а погоду нам Господь спорядив морозну.

– Я вже тiтку Кульвецiвну в Мiтруни вiдiслала, щоб нам обiд приготувала. А тепер прошу трiшечки зачекати, щоб я могла дещо теплiше одягнутися.

Сказавши це, господиня обернулася i вийшла, а пан Анджей пiдбiг до своiх товаришiв.

– Ну, як, моi милi овечки? Не принцеса?.. Що, Кокошку? Кажеш, що мене осiдлали, то чому як чiп перед нею стояв?.. Десь бачив ще таку?

– Не треба було менi в рот дмухати, хоча й не заперечую, що до такоi особи промовляти не сподiвався.

– Покiйний пiдкоморний, – зауважив пан Кмiциц, – бiльше з нею в Кейданах при дворi князя воеводи або в панiв Глебовичiв сидiв, нiж у себе вдома, i там вона цих вишуканих манер нахапалася.

А врода як?.. Нi пари з вуст не спромоглися сьогоднi випустити!

– Ми показали себе йолопами! – сердито сказав пан Раницький. – А найбiльший бевзь – Кокосiнський!

– Ах ти ж зраднику! Це ж ти мене лiктем штовхав, треба була самому з твоiм язиком брехливим виступати!

– Не сварiться, овечки, не треба! – спробував примирити iх пан Анджей. – Дивуватися можна, але не чубитися.

– Я б за нею й у вогонь стрибнув! – пообiцяв пан Рекуць. – Рiжте мене, Яндрусю, але я своiх слiв назад не заберу!

Але пан Анджей навiть не думав за шаблю хапатися, бiльше того, вiн був задоволений, крутив вуса i трiумфально на товаришiв споглядав.

Тим часом увiйшла панна Олександра, одягнена вже в зграбний жупанець, на тлi якого ii яскраве обличчя здавалося ще яскравiшим. Вони вийшли на ганок.

– Цими саньми поiдемо? – спитала панночка, показуючи на срiбного ведмедя. – Я ще дивовижнiшого транспорту в життi не бачила.