Потоп. Том I

Панна Олександра дiйсно увiйшла та стала на порозi, нiби здивована такою численною компанiею, а пан Анджей застиг на мить, як укопаний, захоплений ii вродою, бо дiвчину бачив лише вечорами, i при свiтлi дня вона здавалася ще прекраснiшою. Очi панночки були кольору волошок, чорнi брови над ними огортали бiле чоло, немов чорним деревом, а льняне волосся виблискувало, наче корона на головi королеви. І дивилася вона вперед вiдважно, не вiдводячи погляду, як господиня в своему обiйстi, котра гостей приймае, зi свiтлим обличчям, ще свiтлiшим на фонi чорноi шубки, отороченоi горностаями.

Такоi серйозноi та гоноровоi панночки цi шалапути, звиклi до iншого кшталту жiнок, ще не бачили. Тому стояли струнко, нiби на оглядi хоругви, i клацаючи закаблуками, вклонялися один за одним, а пан Кмiциц стояв попереду та, поцiлувавши руку панянки кiлька разiв, сказав:

– Оце привiз вам, мiй скарбе, своiх товаришiв, iз котрими на останнiй вiйнi воював.

– Це для мене неабияка честь, – зронила панна Бiлевичiвнa, – приймати в своiй оселi таких гiдних кавалерiв, про гiднiсть i вiдвагу котрих менi пан хорунжий розповiдав.

Сказавши це, вона взялася кiнчиками пальцiв за сукню, пiдняла ii злегка, кивнула з надзвичайною повагою, а пан Анджей губу прикусив, але водночас аж зашарiвся, що його дiвчина таке сказала.

Гiднi кавалери зашургали ногами, випихаючи наперед пана Кокосiнського.

– Гайда! Виступай!

Пан Кокосiнський ступив крок уперед, кашлянув i почав:

– Ясновельможна панно пiдкоморянка…

– Лiсничiвна, – виправив його пан Анджей.

– Ясновельможна панно лiсничiвна, а для нас – усемилостива добродiйко! – повторив знiчений пан Яромир. – Даруйте, панно, що я неправильно назвав ваш титул…

– Це незначна помилка, – зауважила панна Олександра, – i прикрощiв настiльки красномовному кавалеровi не завдасть…

– Ясновельможна панно лiсничiвна, добродiйко, а для нас усiх милостива панi… Не знаю, що краще вiд iменi всiеi Оршi вiдзначити: вашу вроду, доброчеснiсть, чи море щастя ротмiстра та командира нашого, пана Кмiцицa, котрий хоч i досяг небес, навiть хмар… Самих, кажу, хмар…

– Та злiзь уже нарештi з тих хмар! – гримнув на нього пан Анджей.

На цi слова гостi вибухнули одним гучним реготом i раптом, згадавши накази пана Кмiцицa, схопилися руками за вуса.