Потоп. Том I

Звiдки ж така честь для сарак?

– Бо на вiйну з ними ходив, i я чув це ще в Оршi, як вiн торочив, що чесна кров тече в тих ляуданцях. Але, правду кажучи, Кокошку, я вiдразу ж здивувався, бо це так, нiби iх наглядачами надi мною поставив.

– Будете змушенi з ними рахуватися i в ноги кланятися.

– Ще до того дух iз них виб’ю. Цить, бо я закипаю! Це вони будуть менi вклонятися та служити. Хоругва готова на перший же поклик.

– Уже хтось iнший буде тiею хоругвою командувати. Зенд каже, що е якийсь полковник серед них… Забув його прiзвище… Володийовський, чи якось так.

Вiн пiд Шкловом ними командував. Кажуть, гарно себе проявив, а iх там добряче причесали!

– Чув я про котрогось пана Володийовського, бравого вояка… Але ось уже Водокти виднiються.

– Ех, добре людям живеться в цiй Жемайтii, бо всюди огиднi порядки. Старий мав бути неабияким господарем… І двiр, бачу, показний. Їх тут менше ворожий вогонь палить, то можуть будуватися.

– Гадаю, що про ту сваволю в Любичi вона ще не могла дiзнатися, – сказав нiби сам собi пан Кмiциц.

Пiсля цього вiн обернувся до свого супутника:

– Тож, Кокошку, попереджаю тебе, а ти повтори ще раз рештi, що мусите тут пристойно поводитись, i нехай собi тiльки хтось щось дозволить, як на милiсть Божу, на сiчку порубаю.

– Ого! Але ж вас осiдлали!

– Осiдлали, не осiдлали, тобi до того зась!

– Не дивiться на мене косо, то не буде вам проса, – флегматично зауважив пан Кокосiнський.

– Стьобни батогом! – гукнув кучеровi Кмiциц.

Пахолок, котрий сидiв на шиi срiбного ведмедя, замахнувся батогом i цьвохнув дуже справно, iншi возii взяли з нього приклад, i поiхали гамiрно, бадьоро, весело, як поiздом.

Вивалилися iз саней, увiйшли спочатку в сiни, величезнi, як комора, не бiленi, а звiдти повiв iх пан Анджей у iдальню, прикрашену, як i в Любичi, головами впольованих тварин. Тут вони зупинилися, споглядаючи уважно i з цiкавiстю на дверi в сусiдню кiмнату, з яких мала вийти панна Олександра.

Тим часом, добре пам’ятаючи застереження пана Кмiцицa, балакали один iз одним так тихо, як у костелi.

– Ось ти за словом у кишеню не лiзеш, – шепотiв пан Углiк пановi Кокосiнськoму, – то привiтаеш вiд нас усiх.

– Я складав промову всю дорогу, – вiдказав пан Кокосiнський, – але не знаю, чи пiде достатньо гладко, бо мене Яндрусь дуже сильно обмежив.

– Що-небудь, аби з фантазiею! Що мае статися, нехай станеться! О, вже йде!..