Потоп. Том I

– Я ще не все згадав, про вiйськовий трибунал також не згадую, що вас у таборi чекае.

– Не мене, а вас, бо я тiльки тим завинив, що вам, вiтрогонам, грабувати дозволив. Але менше з тим. Стули пельку, Кокошку, i нiчого не кажи Олюньцi, нi про поединки, нi особливо про ту стрiлянину по портретах i про дiвок. Якщо дiзнаеться, я всю провину перекладу на вас. Слугам я вже заказав i дiвулям, якщо хоча б словом обмовляться, то накажу паси з них дерти.

– Звелiть пiдкуватися, Яндрусю, якщо вже так дiвчини боiтеся.

Іншим ви були в Оршi. Бачу це тепер, бачу, що будете, як на прив’язi ходити, а це нiщо! Один давнiй фiлософ казав: «Якщо не ти, то тебе!» Ви вже зовсiм дозволили себе оплутати.

– Бовдур ти, Кокошку! А що стосуеться Олюньки, то й ти будеш з ноги на ногу переступати, коли ii побачиш, бо з такими гречними думками другоi такоi не знайдеш. Що хороше, вона вiдразу ж похвалить, а що кепське, то ганити не забариться, бо, незважаючи на юнiсть, мае свою думку i готове рiшення. Так уже ii небiжчик пiдкоморний виховав.

Захочеш перед нею фантазii парубоцькi показати та повихвалятися, що закон розтоптав, то самому ще й соромно стане: бо вiдразу ж скаже, що добропорядний громадянин такого робити не може, бо це проти батькiвщини… Так вона скаже, i тобi наче хтось в пику заiхав, i сам дивуешся, що ранiше того не втямив… Тьху! Ганьба! Ми поводилися негiдно, то тепер маемо перед чеснотами та невиннiстю очима свiтити… Найгiршими були тi дiвчата!..

– Не були вони найгiршими. Я чув, що тут по закутках шляхтянки, як кров iз молоком, i, кажуть, зовсiм безвiдмовнi.

– Хто тобi таке казав? – пожвавився пан Кмiциц.

– Хто сказав? Та хто ж iще, якщо не Зенд! Вчора патякав, смакуючи вино. Вiн iздив у Волмонтовичi однiею дорогою i повiдомив, що бачив море синичок, котрi з всеношноi поверталися. «Я думав, – розповiдав вiн, – що з коня впаду, бо дiвки були на будь-який смак – i худi, i гладкi». І коли на котру поглянув, то йому вiдразу ж усi своi зуби показала. І це не дивно! Бо всi найкращi хлопи серед шляхти пiд Расейняй подалися, а синички нудяться самi.

Пан Анджей штовхнув лiктем у бiк товариша:

– Поiдемо, Кокошку, якогось вечора, нiби заблудивши, еге ж?

– А як щодо вашоi репутацii?

– А, до дiдька! Припни язика! Їжте самi, якщо так, або краще занехай i вий! Не обiйшлося б без галасу, а з тутешньою шляхтою хочу мирно жити, бо iх опiкунами Олюньки покiйний пiдкоморний призначив.

– Ви це казали, але я не хотiв вiрити.