Потоп. Том I

Мороз не витверезив захмелiлих голiв. Дiвчата кричали, нiби iх рiзали, й тiкали по всьому подвiр’i. Їх доганяли, хапали й тягнули в покоi. Через якийсь час почалися танцi в диму, на уламках кiсток, вiдколених трiсках, навколо столу, на якому розлите вино утворило вже цiлi озера.

Ось так розважалися в Любичi пан Кмiциц i його дика компанiя.

Роздiл III

Упродовж наступних кiлькох днiв пан Анджей щодня вiдвiдував Водокти i щодня повертався ще бiльше закоханим. І все бiльше захоплювався своею Олюнькою.

Перед компанiйцями також свою наречену вихваляв, поки одного дня не сказав iм:

– Моi любi овечки, iдете сьогоднi чолом бити, бо ми домовилися з дiвчиною, що в Мiтруни всi вирушаемо на санках у лiсi кататися i в третiй маеток завiтати. Вона у вiдповiдь буде нас гостити, а ви щоб пристойно поводилися, бо на капусту посiчу того, хто iй чимось не вгодить…

Парубки охоче пiдхопилися i гайда одягатися, а незабаром вже чотири пари саней везли нетерплячу молодь у Водокти. Пан Кмiциц сидiв у перших, гарно прибраних, що нагадували срiбного ведмедя.

Їх тягнули три калмики в святковiй упряжi, прикрашенiй стрiчками та пiр’ям павича, за тодiшньою смоленською модою, яку вiд дальших смоленських сусiдiв перейняли й собi. На козлах сидiв пахолок, наче на шиi ведмежiй. Пан Анджей, одягнений у зелену оксамитову бекешу[14 - Бекеша – старовинний козацький жупан.], застiбнуту на золотi петлi та пiдбиту соболями, i в соболину шапку з пером чаплi, був веселий, збуджений i так промовляв до пана Кокосiнського, котрий сидiв поруч:

– Слухай, Кокошку! Ми трохи перебрали мiри того вечора, самого першого, коли черепам i портретам дiсталося.

Ба, дiвчата були ще гiршi. Завжди нечистий Зенд пiдмовить, а потiм кому вiдповiдати? Менi! Боюся, щоб люди не теревенили, бо ж iдеться про мою репутацiю.

– Нiчого вашiй репутацii не станеться, бо вона нi до чого не придатна, як i наша.

– А хто в цьому винен, якщо не ви? Пам’ятай, Кокошку, що й в Оршi мене мали через вас за гультiпаку i язики на мене так гострили, як ножi на бруску.

– А хто пана Тумграта на морозi бiля коня вiв? Хто того коронного порубав, котрий питав, чи в Оршi вже на двох ногах ходити, чи ще на чотирьох? Хто панiв Визинських, батька та сина, обiбрав? Хто останнiй сеймик розiгнав?

– Сеймик був в Оршi, а не деiнде, це домашнi справи. Пан Тумграт, умираючи, вибачив менi, а про решту нема навiть сенсу балакати, бо трафунки трапляються навiть невинним.