Потоп. Том I

– Ставлю дукат за пострiл!

– Дукат? А де, i в що?

Пан Раницький озирнувся навколо i вигукнув, показуючи на черепи:

– Мiж роги! Дукат на кону!

– Куди?! – не второпав пан Анджей.

– Мiж роги! Ставлю два дукати! Нi, три! Несiть пiстолi!

– Гаразд! – погодився пан Анджей. – Хай буде три. Зенде! За пiстолями!

Вони почали галасувати все гучнiше i торгуватися мiж собою. Тим часом Зенд вийшов у сiни i через якусь мить повернувся з пiстолями, кулями та порохом.

Пан Раницький схопився за пiстоль.

– Заряджений? – поцiкавився вiн.

– Заряджений!

– За три! Чотири! П’ять дукатiв! – верещав захмелiлий пан Кмiциц.

– Цить! Схибить, вiн схибить!

– Вцiлить, дивiться!.. Ген! Тому черепу мiж роги… Один, два!..

Всi звернули увагу на масивний череп лося, що висiв прямо перед паном Раницьким. Той витягнув руку. Пiстоль тремтiв у його руцi.

– Три! – скомандував пан Анджей.

Гримнув пострiл i зала заповнилася пороховим димом.

– Вiн схибив, схибив! Он де дiрка! – закричав пан Анджей, вказуючи рукою на темну стiну, на якiй куля залишила свiтлий слiд.

– Перший раз не рахуеться!

– Нi!.. Дай менi! – репетував пан Кульвець.

Тiеi митi на звук пострiлу прибiгли переляканi слуги.

– Геть! Геть! – волав господар. – Раз! Два! Три!..

Знову пролунав пострiл, i цього разу трiски посипалися з кiстки.

– Дайте i нам пiстолi! – закричали всi одночасно.

І схопившись, почали пiдганяти п’ястуками по шиях пахолкiв, аби поквапилися. Менш нiж через чверть години всю залу заполонили пострiли.

Дим затьмарив свiтло свiчок i постатi стрiльцiв. Гуркiт пострiлiв супроводжував голос Зендa, котрий каркав, як крук, скиглив, як сокiл, вив, як вовк, i ревiв, як тур. Щомитi його обривав свист куль. Трiски летiли з черепiв, дiрявилися стiни i портрети в рамках. У метушнi пострiляли навiть Бiлевичiв, а пан Раницький, упавши в шал, рубав iх шаблею.

Переляканi слуги стояли, нiби зацiпенiли, витрiщаючи очi на забаву, що на атаку татарiв була подiбна. Собаки завили та загавкали.

Весь будинок був на ногах. На подвiр’i купчилися люди. Дворовi дiвулi пiдбiгали до вiкон i притискали обличчя до шиб, розплющуючи носи та видивляючись, що вiдбуваеться всерединi.

Врештi iх помiтив Зенд, вiн свиснув так голосно, що аж у вухах усiм задзвенiло, i заверещав:

– Шановне панство! Пташечки пiд вiкнами! Пташечки!

– Синички! Синички!

– Нумо до танцю! – чулися неслухнянi голоси.

П’яний натовп вилився через сiни на ганок.