Потоп. Том I

Заможнiшi – як товаришi на двох конях, бiднiшi – на одному, а найбiднiшi – на поштових. Загалом шляхта була вiйськова i в лицарський фах просто закохана. Натомiсть на справах, якi зазвичай вирiшувалися на сеймиках, вони розумiлися менше. Знали тiльки, що король перебувае у Варшавi, Радзивiлл i пан староста Глебович – у Жемайтii, а пан Бiлевич – у Водоктах на Ляудi. Цього iм було досить i вони голосували так, як iм радив iхнiй господар Бiлевич, у надii, що вiн хоче те, що й пан Глебович, котрий був у спiлцi з Радзивiллом, Радзивiлл – рука короля в Литвi та Жемайтii, а король – чоловiк Речi Посполитоi та батько всiх шляхтичiв.

Пан Бiлевич врештi був бiльше приятелем, нiж васалом впливових феодалiв у Бiржаi, i його дуже цiнували, бо на кожен заклик вiн виставляв тисячу голосiв i тисячу ляуданських шабель, i шаблi цi були в руках Стак’янiв, Бутримiв, Домашевичiв чи Гаштовтiв, котрих не став би недооцiнювати в тi часи нiхто на свiтi. Однак пiзнiше все змiнилося, i сталося це тодi, коли помер Іраклiй Бiлевич.

Тож не стало i батька, i благодiйника шляхти ляуданськоi 1654 року. В той час вибухнула вздовж усього схiдного кордону Речi Посполитоi страшна вiйна. Пан Бiлевич уже на неi не пiшов, тому що не дозволили йому цього вiк i глухота, але ляуданцi пiшли. Тому, коли прийшла звiстка, що Радзивiлла розбили на рiчцi Шкловцi, а ляуданську хоругву пiд час атаки на французьку найману пiхоту вирiзали майже до ноги, у старого полковника не витримало серце, i вiн вiддав Боговi душу.

Звiстку про це привiз пан Мiхал Володийовський, молодий, але вже прославлений вояк, котрий замiсть пана Іраклiя очолив ляуданцiв пiд проводом Радзивiлла. Їхнi залишки допленталися аж до рiдного краю, вимученi, пригнiченi, виголоднiлi й услiд усьому вiйську коронного гетьмана нарiкали, що впевнений у грiзностi власного iменi, в удачу переможця, той кинувся з невеличким загоном проти вдесятеро численнiшоi сили, покинувши напризволяще й усю армiю, i краiну.

Але серед суцiльних скарг не було чутно жодного голосу проти молодого полковника, пана Єжи-Мiхала Володийовського. Навпаки, тi, хто врятувався, пiдносили його до небес, розповiдаючи дива про його вiйськовий досвiд i вчинки. І це було единою розрадою для ляуданських недобиткiв, котрi згадували про вдалi дii, якi стали можливими пiд орудою пана Володийовського: як в атацi змогли пробитися, наче крiзь димову завiсу, на першi позицii до останнього жовнiра.