Потоп. Том I

Бо цей будинок перебував пiд захистом могутнього пана Кмiцицa, а ця зухвала панночка була його нареченою. Тому мовчки погамували гнiв, а дiвчина все стояла, сиплячи iскри з очей i вказуючи пальцем на дверi.

Врештi пан Кокосiнський зронив голосом, що тремтiв вiд лютi:

– Якщо нас тут так витончено прийняли… то… нам не залишаеться нiчого iншого… як вклонитися… чемно господинi та вiдбути… дякуючи за гостину…

Сказавши це, вiн опустив свого капелюха з показною смиреннiстю аж до землi, а за ним вклонилися всi iншi й один за одним вийшли.

Коли дверi зачинилися за останнiм iз них, Олюнька впала виснажена в крiсло, важко дихаючи, тому що не мала стiльки ж сил, скiльки мужностi.

А гостi натомiсть зiбралися на раду перед ганком, навколо коней, але нiхто не хотiв промовляти першим.

Нарештi наважився пан Кокосiнський:

– Ну що, моi овечки?

– А що?

– Добре вам?

– А вам добре?

– Ех, якби не пан Кмiциц! Якби не пан Анджей, – бiдкався пан Раницький, потираючи конвульсивно руки, – ми тут iз панянкою побалакали б по-нашому…

– Йди задерися з паном Кмiцицом! – пропищав пан Рекуць.

– Стань проти нього!

Обличчя пана Раницькогo, як шкура рисi, все вкрилося плямами.

– І проти нього стану, i проти тебе, лобуряко, де схочеш!

– То й добре! – погодився пан Рекуць.

Обое сягнули по шаблюки, але велетень Кульвець-Гiпокентавр втрутився мiж ними.

– Ось мiй п’ястук! – сказав вiн, трясучи ним, як буханкою хлiба. – Ось мiй п’ястук! – повторив вiн. – Першому, хто витягне шаблю, заiду в чоло!

Сказавши це, зиркнув на одного й на другого, нiби питаючи знiчев’я, хто перший хоче спробувати. Але тi враз заспокоiлися.

– Кульвець мае рацiю! – погодився пан Кокосiнський. – Моi милi овечки, нам зараз згода потрiбна бiльше, нiж будь-коли… Я б порадив рухатися якнайшвидше до пана Кмiцицa, поки вона його першою не побачила, бо опише нас, як чортiв.

Добре, що жоден iз нас iй нiчого кривого не сказав, хоча менi самому свербiли руки та язик… Рушаймо до пана Кмiцицa. Мае вона його проти нас налаштувати, то краще ми його першими налаштуемо. Не дай Боже, щоб вiн нас покинув. Бо вiдразу на нас облаву влаштують, як на вовкiв.

– Б-р-р! – вилаявся пан Раницький. – Нiчого вони нам не зроблять.