Потоп. Том I

Зараз вiйна, чи мало люду по всьому свiту без даху та хлiба волочиться? Зберемо собi компанiю, любi друзi, i нехай за нами хоч усi трибунали ганяються! Дайте руку, пане Рекуць, я вам дарую!

– Я б вам вуха вiдтяв, – пропищав пан Рекуць, – але краще помиритися! Спiльний конфуз нас спiткав.

– Вигнати таких справних лицарiв! – не вгавав пан Кокосiнський.

– І мене, в котрому сенаторська кров тече! – додав пан Раницький.

– Людей гiдних! Родовитих!

– Заслужених ветеранiв!

– І вигнанцiв!

– Сирiт безневинних!

– Моi чоботи хутром пiдшитi, але моi ноги мерзнуть, – зауважив пан Кульвець.

– Що ж ми будемо, як злиднi пiд цим будинком топтатися, нам гальбу пива звiдси не винесуть! Нема чого тут робити! Сiдаймо i рушаймо. Слуг краще вiдiслати, бо з них жодноi користi без рушниць i зброi, самi поiдемо.

– В Упiту!

– До Яндруся, приятеля нашого! Йому й поскаржимося.

– Мало його не втратили.

– По конях, товаришi! По конях!

Вони стрибнули на коней i погнали ступом, гнiв i сором ковтаючи.

За воротами пан Раницький, котрого гнiв усе ще тримав за горло, обернувся i погрозив п’ястуком садибi.

– Гей, моя крiвця! Ще вам покажу!

– Нехай тiльки iз паном Кмiцицом посвариться! – зловiсно зронив пан Кокосiнський. – Ми б сюди ще раз навiдалися.

– Може, й станеться таке.

– Боже, помагай! – додав пан Углiк.

– Поганська донька, тетеря вперта…

Так лаючись i проклинаючи панночку, а iнодi i самi себе, вершники досягли лiсу. Заледве минули першi дерева, як величезна зграя ворон завихрилася над iхнiми головами.

Зенд вiдразу поспiшив жахливо каркати. Тисячi голосiв вiдповiдали йому згори. Зграя опустилася так низько, що аж конi перелякалися вiд шуму крил.

– Стули писок! – гукнув Зенду пан Раницький. – Ще бiду накличеш! Каркають над нами цi ворони, як над стервом…

Але iншi смiялися, тому Зенд продовжував каркати. Ворони опускалися щораз нижче, i вершники просувалися серед бурi. Йолопи! Не могли розгадати погану прикмету.

За лiсом вони опинилися вже у Волмонтовичах, перед якими гультiпаки перейшли на клус, бо мороз лютiшав i чоловiки померзли, а до Упiти ще був чималий шлях. Але в самому селi мусили сповiльнитися. На широкiй дорозi околицi було повно люду, як зазвичай бувае в недiлю. Бутрими та Бутримiвни поверталися пiшки i саньми з Мiтрунiв пiсля служби Божоi. Шляхта з цiкавiстю роздивлялася невiдомих вершникiв, лише здогадуючись, хто це такi.