Потоп. Том I

Молодi шляхтянки вже чули про розпусту в Любичi i про знаменитих грiшникiв, котрих пан Кмiциц привiв iз собою, тому позирали на них ще з бiльшою цiкавiстю. А тi собi iхали гордо, демонструючи вiйськову виправку, у чудових оксамитових жупанах, лицарських капелюхах i на добротних конях. Було помiтно, що жовнiри цi рекрутованi: мордяки породистi, права рука вперлась у бiк, пiдборiддя догори. Не поступалися дорогою нiкому, iхали шеренгою, час вiд часу покрикуючи: «З дороги!» Один iз Бутримiв глянув похмуро з-пiд лоба, але поступився.

Прибульцi ж теревенили мiж собою про околицю.

– Зауважте, панове, – смiявся пан Кокосiнський, – якi тут рослi хлопи. Один в один, як тури, i кожен вовком дивиться.

– Якби не той зрiст й якби не шаблi, можна було б прийняти iх за хамiв, – пiдтримав пан Углiк.

– Погляньте на тi шаблюки! Цiкаво, чи вони гострi, як Бог милуе! – зазначив пан Раницький. – Я б хотiв котрусь випробувати!

Тут пан Ранiцький став махати голою рукою.

– Вiн би так, а я йому так! Вiн би так, а я йому так.

І шах!

– Це легко можна було б влаштувати, – зауважив пан Рекуць. – З ними багато не треба.

– А я волiв би краще з тими дiвчатками погомонiти! – раптом сказав Зенд.

– Свiчки, а не панночки! – вигукнув запальний пан Рекуць.

– Як ти сказав: свiчки? Сосни! А пика в кожноi нiби шафраном натерта.

– Важко в сiдлi всидiти вiд такоi краси!

Так теревенячи, вони покинули селище i знову перейшли на клус. Через пiвгодини дороги прибули до корчми, яку називали Низом, i лежала вона на пiвдорозi мiж Волмонтовичами i Мiтрунами.

Бутрими та Бутримiвни частенько зупинялися в нiй, iдучи i повертаючись iз костелу, щоб вiдпочити i погрiтися в негоду. Тут же перед заiздом вершники побачили кiльканадцять саней, застелених шкурами, i стiльки ж осiдланих коней.

– Вип’емо горiлки, бо зимно! – запропонував пан Кокосiнський.

– Не завадить! – пiдтримав його одноголосний хор.

Вершники спiшилися, прив’язали коней до стовпiв, i самi увiйшли в шинок, великий i темний.

Знайшли тут силу-силенну людей. Шляхта сидiла на лавках, або стояла гуртками бiля шинквасу, потягуючи пiдiгрiте пиво, декотрi крупник[18 - Крупник – нацiональна польська страва, юшка з курки з овочами.] сьорбали, варений iз маслом, медом, горiлкою та корiнчиками. Там були лише Бутрими, чоловiки дужi, похмурi та такi мовчазнi, що у примiщеннi майже не було чутно говiрки.