Потоп. Том I

Там сидiли на довгiй лавi з десяток жiночок, молодих i старих, котрi тримали босi ноги на колодi, що лежала ближче до вогню. З iншого боку колоди сушилося намокле вiд снiгу взуття.

– Що, молодички, ноги грiете? – поцiкавився пан Кокосiнський.

– Бо змерзли.

– Дуже зграбнi нiжки! – пропищав пан Рекуць, нахиляючись до колоди.

– Гей! Вiдчепiться вiд нас! – гукнула одна зi шляхтянок.

– Я був би радий причепитися, а не вiдчепитися, бо я знаю один спосiб, кращий, нiж багаття, щоб погрiти замерзлi нiжки.

І цей спосiб полягае ось у чому: треба потанцювати завзято i мороз пiде геть!

– Якщо танцювати, то танцювати! – оголосив пан Углiк. – Не треба нам скрипки, чи басетлi[19 - Басетля – польський народний струнний iнструмент iз низьким звуком, що формою нагадуе вiолончель. Щось середне мiж вiолончеллю та контрабасом.], бо я буду грати на чеканi.

І вiн витягнув iз шкiряного чохла, що висiв бiля шаблi, свiй неодмiнний iнструмент, i взявся грати, а парубки посунули грайливо до дiвчат i давай iх стягувати з лави.

Тi пробували боронитися, але бiльше криками, нiж руками, бо насправдi не дуже були й проти. Може, й шляхта розiйшлася б, своею чергою, бо проти танцiв у недiлю, пiсля меси i причастя нiхто б насправдi не протестував, але репутацiя «компанii» була вже занадто добре вiдома у Волмонтовичах, тому гiгант Юзва Бутрим, той, котрий не мав однiеi ноги, перший зiп’явся з лавки i пiдiйшов до пана Кульвеця-Гiпокентавра, схопив його за груди, зупинив i сказав похмуро:

– Якщо вже так захотiлося потанцювати, то, може, зi мною?

Очi пана Кульвеця-Гiпокентавра звузилися, а вуса грiзно заворушилися.

– Я вiддаю перевагу дiвчатам, – вiдрубав вiн, – а з вами хiба пiзнiше…

Вiдтак до них пiдбiг пан Раницький, з обличчям, поцяткованим плямами, бо вже вiдчув бiйку.

– А це ще хто такий? – спитав вiн, хапаючись за шаблю. Пан Углiк перестав грати, а пан Кокосiнський зарепетував:

– Гей, товаришi! Всi разом! Разом!

Але за Юзвою кинулися Бутрими, кремезнi дiдугани i юнаки велетенськi.

Вони також стали гуртуватися, бурмочучи собi, як ведмедi.

– Чого хочете? Пригод шукаете? – поцiкавився пан Кокосiнський.

– Ат! Про що говорити! Пiшли геть! – зронив флегматично Юзва.

На це пан Ранiцький, котрому кортiло не гаяти час без бiйки, вдарив Юзву рукiв’ям у груди, аж луна пройшла по всiй кiмнатi, i гукнув:

– Бий!

Шаблi замерехтiли, жiночки залементували, дзвiн шабель, гамiр i плутанина.