Потоп. Том I

Аж тут гiгант Юзва вибрався зi сутички, вхопив велетенську тесану лавку, що стояла бiля стола, пiдхопив ii, як легеньку дощечку, i закричав:

– Ану! Ану!

Курява здiйнялася з пiдлоги i накрила бiйцiв, а в юрбi лише стогони й було чутно…

Роздiл V

Того ж самого дня увечерi приiхав до Водоктiв пан Кмiциц на чолi ста кiльканадцятьох людей, котрих iз собою з Упiти привiв, щоб iх у Кейдани коронному гетьмановi вiдiслати. Бо сам визнав, що в такому малому мiстечку стiльки люду не розмiстити. А через мельдунки мiщан ще й змушених застерiгати воякiв вiд насильств, особливо таких, кого лише страхом перед покаранням стримати можна.

Досить було глянути на рекрутiв пана Анджея, щоб переконатися, що гiршого гатунку людей важко було в цiлiй Речi Посполитiй знайти. Але пан Кмiциц i не мiг набрати iнших. Пiсля поразки великого гетьмана ворог запрудив усю краiну. Рештки регулярних вiйськ литовського компуту тимчасово вiдступили до Бiржая та Кейдан, аби там перегрупуватися. Смоленськi, вiтебськi, полоцькi, мстиславськi та мiнськi шляхтичi або потягнулися за вiйськом, або захищалися у власних воеводствах, ще не окупованих. Шляхетнi люди сильнiшого духу збиралися в Гроднi, до пана пiдскарбiя Госевського, бо там королiвським унiверсалом призначили збiрний пункт посполитого рушення. Та де там! Мало було таких, що прислухалися до унiверсалiв, але навiть тi, котрi пiшли за покликом обов’язку, з’iжджалися так повiльно, що в той час реального опору нiхто не чинив, крiм пана Кмiцицa, котрий дiяв на власну руку, спонукуваний бiльше лицарською фантазiею, нiж патрiотизмом. Легко, однак, збагнути, що через нестачу регулярних вiйськ i шляхти ватажок був змушений приймати всiх, кого тiльки мiг знайти. Тобто тих, кого обов’язок до гетьманiв не дуже тягнув i котрим нiчого було втрачати. Тож насунуло до нього всiлякого наброду без роду та племенi, людей низького стану, селян, котрi втекли з вiйська, здичавiлих лiсовикiв, мiських пахолкiв або пройдисвiтiв, переслiдуваних законом. Вони пiд панським прапором сподiвалися знайти притулок, та ще й здобиччю поживитися. У залiзних руках пана Кмiцица зробилися з них смiливi жовнiри, вiдважнi аж до безумства, i якби сам пан Анджей був статечною людиною, могли Речi Посполитiй ще добряче прислужитися. Але пан Кмiциц був схильний до сваволi, душа в ньому кипiла безперервно. Врештi, звiдки ж вiн мав брати провiант, зброю i коней, якщо як доброволець, навiть без вiдповiдних грамот, не мiг вiд державного скарбу жодноi допомоги сподiватися.