Потоп. Том I

Бiльшi та меншi громади Задимлених Гостевичiв, Стак’янiв, Гаштовтiв i Домашевичiв збиралися на дорогах, перед будинками i, споглядаючи у бiк пожежi, передавали з уст в уста боязкi звiстки: «Мабуть, ворог вторгся i палить Бутримiв. Це незвичайна пожежа!»

Вiдгомiн пострiлiв, що долинав час вiд часу здалеку, пiдтвердив цей здогад.

– Гайда на допомогу! – закликали смiливiшi. – Не дамо братам загинути.

А коли так казали старшi, то молодшi, котрi на зимовий збiр у Расейняй не пiшли, сiдали на коней. У Кракiновi й Упiтi стали бити в дзвони по костелах.

У Водоктaх тихий стукiт у дверi розбудив панну Олександру.

– Олюнькo! Вставай! – кликала панна Франциска Кульвецiвна.

– Тiтонько, заходьте! Що там дiеться?

– Волмонтовичi горять!

– В iм’я Отця, Сина та Святого Духа!

– Пострiли аж сюди чути, там битва! Господи, змилуйся над нами!

Олюнька страхiтливо закричала, пiсля чого вискочила з лiжка i почала квапливо одяг накидати. Тiло ii тремтiло, як у лихоманцi. Лише вона здогадалася вiдразу, що то за ворог напав на нещасних Бутримiв.

За мить набiгли розбудженi жiнки з усього дому з плачем i риданнями. Олюнька кинулася на колiна перед iконою, вони послiдували ii прикладу й усi стали молитися вголос – лiтанiю[21 - Лiтанiя – урочиста церковна служба або молитва, в якiй заклики до Бога чи Святого доповнюються проханнями, що регулярно повторюються.] за вмираючих.

Були заледве на половинi, коли раптовий грюкiт потряс дверима вiд сiней. Жiнки схопилися на рiвнi ноги, тривожний зойк вирвався з iхнiх грудей:

– Не вiдчиняйте! Не вiдчиняйте!

Однак грюкiт почувся з подвiйною силою, можна сказати, що мало дверi з завiс не знiс.

– Панночко, – гукнув вiн, – хтось там дуже грюкае. Вiдчиняти чи нi?

– А вiн один?

– Один.

– Тодi вiдчини!

Служка побiг, а вона, своею чергою, хапнула свiчку, пройшла до iдальнi, а за нею панна Франциска й усi дiвчата-прядильницi.

Заледве встигла поставити свiчку на столi, коли в сiнях почувся брязкiт залiза, рипiння дверей, i перед очима жiнок з’явився пан Кмiциц, страшний, чорний вiд диму, закривавлений, засапаний i з божевiльними очиськами.

– Кiнь менi пiд лiсом упав! – крикнув прибулець. – Мене переслiдують!..

Панна Олександра втупила в нього очi:

– То це ви спалили Волмонтовичi?

– Я!.. Я!..

Вiн ще хотiв щось сказати, коли нараз вiд дороги та лiсу долинули вигуки i тупiт коней, який наближався з надзвичайною швидкiстю.