Потоп. Том I

– Це я! – продовжував пан Анджей.

Очi пана Рекуця розплющилися на мить повнiстю, вiн упiзнав обличчя свого приятеля i тихо застогнав:

– Яндрусю, священика!..

– Хто вас побив?! – закричав пан Кмiциц, хапаючись за чуба.

– Бутри-ми, – озвався голос такий тихий, що заледве його можна було почути.

Пiсля цього пан Рекуць напружився, застиг, виряченi очi втупилися в стелю, i вiн сконав.

Поручник мовчки пiдiйшов до стола, поставив на нього каганець, сам сiв на крiсло й узявся руками терти по обличчю, як людина, котра щойно зi сну прокинулася, й сама не знае, чи вже пробудилася, чи ще бачить картини сну перед очима.

Молодик ще раз кинув погляд на тiла, що лежали пiд стiною. Холодний пiт виступив йому на чолi, волосся наiжачилося на головi i легiнь заверещав, аж шиби задеренчали на вiкнах:

– Ставай, хто живий! Ставай!

Жовнiри, котрi розмiстилися в челяднiй, почули той зойк, i ввалились у покiй. Пан Кмiциц показав iм рукою на тiла, що лежали пiд стiною.

– Побили! Побили! – повторював вiн хрипким голосом.

Тi кинулися дивитися, дехто пiдбiг iз свiчками, i стали в очi небiжчикам свiтити. Пiсля першоi митi здивування вчинився гомiн i метушня. Припхалися i тi, хто вже повкладалися в стайнях та оборах. Всю оселю залило свiтлом, заповнило людьми, а помiж цього замiшання, крикiв, запитань однi лише побитi лежали пiд стiною рiвно i тихо, байдужi до всього i, проти своеi природи, спокiйнi. Душi з них уже вийшли, а тiл не могли розбудити нi сурми до бою, анi дзенькiт келихiв до бенкету.

Тим часом у вояцькому гомонi щораз бiльш домiнували вигуки погроз i нестями. Пан Анджей, котрий доти поводився, як непритомний, схопився враз i закричав:

– По конях!..

Усе живе рушило до дверей. Не минуло й пiвгодини, як уже бiльше сотнi вершникiв летiли стрiмголов широкою, снiжною дорогою, а на iх чолi летiв пан Кмiциц, немов його злий дух опанував, без шапки, з голою шаблею у руцi. Нiчну тишу роздирали дикi вигуки:

– Бий! Убивай!..

Мiсяць досяг свого апогею на своiй небеснiй дорозi, коли раптом його вiдблиск почався мiшатися i зливатися з рожевим свiтлом, що виходило, немов з-пiд землi.

Поступово небо червонiло щораз бiльше, нiби вiд зорi, що встае, аж врештi кривава червона заграва залила всю околицю. Широке море вогню шаленiло над велетенським закутом Бутримiв, а дикi вояки Кмiцица, посеред диму, пожежi й iскор, що бухали стовпами вгору, рубали до смертi наляканий i заслiплений жахом люд…

Схопилися зi сну мешканцi ближнiх закуткiв.